На березі, де хвиля б’ється,
Стояла дівчина одна,
Вона не плаче й не сміється,
Хоча в очах бринить сльоза,
Її волосся золотаве,
Розвіяв вітер молодий,
Сонце заходило багряне,
Прихлинув вечір мовчазний.
Вона себе в думках питала,
Хто я? Для чого я живу?
На світі щастя не пізнала,
Як привид по землі ходжу,
Не знаю, що тепер шукати,
По світу доля повела,
Що від життя мені чекати?
І тут, заплакала вона.
І спогадала, як жилося,
Як говорила про любов,
Слова як вітер по колоссі,
Що наливається зерном,
ЇЇ слова не мали сили,
І про кохання на весні,
Всі їй невпинно говорили,
Вона ж, вела себе як всі.
По звичці в губи цілувала,
Та поцілунки без тепла,
І не кохаючи кохала,
Серце своє, не віддала,
Вона нікому, і не в силах,
Терпіти далі, утекла,
Тепер, в морських крилатих хвилях,
Свій спокій, дівчина, знайшла.
Море нестримано шуміло,
Сонце зайшло за край землі,
Безкрайнє небо червоніло,
Наче горіло у вогні,
Вона на березі стояла,
Як хтось до неї підійшов,
Вітер притих і хвиля спала,
«Нарешті я тебе знайшов».
Вона відчула щось у серці,
Щось загорілося в душі,
Сильніше від життя чи смерті,
І почуття ці, неземні,
Небесним полум’ям палали,
Вона повірила у те,
Що скільки б люди не шукали,
Кохання їх, само знайде!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522558
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.09.2014
автор: Янкевич Віктор