Над Дніпром, із круч величних,
Де поля широкі,
Де краса небес незвичних,
Засипає очі,
Стояв козак, і дивився,
На свою країну,
Скинув шапку й помолився,
Тай, за Україну.
Сльози стримував щосили,
Та не міг тримати,
Плачуть гори і рівнини,
Плаче рідна мати!
А він стоїть незворушно,
Як тверде каміння,
Тільки мучить непослушне,
Душевне сумління.
Над ним небо почорніло,
Посходились хмари,
Дуже серце заболіло,
Від тої примари,
Що нависла над полями,
Двоголовим змієм,
І пролила поміж нами,
Річку безнадії.
Козак надів свою шапку,
Знову помолився,
Підняв очі в чорне небо,
І перехрестився,
Заспіваймо пісню милу,
Соловейко, брате,
Йде козак за Україну,
Сміло воювати.
Та навколо все затихло,
Козак озирнувся,
Тай на безсердечне лихо,
Поглядом наткнувся,
Куди не глянь, скрізь війна,
Країна палає,
Двохголового, вона,
Сильно розважає.
Козак шаблю дістає,
Хватить, надивився,
Кроком впевненим іде,
І ось зупинився,
Він там де розкинув крила,
Зміюка мордатий,
Ти чого впихаєш рило,
До чужої хати.
Довго бився за Вкраїну,
Віра не пускала,
Ой, багато козаків,
Та битва забрала.
Та всі вірили в одне,
В вільну Україну,
Віддали життя своє,
В тривожну годину,
За свободу і за край,
Кожен, все, що зможе,
Зробить, тільки вір і знай,
Козак переможе!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521591
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.09.2014
автор: Янкевич Віктор