Коли ти була маленька, мама подарувала тобі ляльку. З великими голубими очима, кирпатим носиком, кучерявим волоссям і довгими чорними віями. Пізніше лялька зламалась, її довелося викинути на смітник. Ламаються іграшки, ламається голос, ламається дитинство. В дитинстві часто ходила з бабусею в ляльковий театр. Смик за ниточку – і лялька ворушить рукою. Смик – киває головою. Все, як у житті, – є ляльки, є ляльководи. Ще тоді ти пообіцяла собі, що ніколи не станеш лялькою.
Живеш за принципом: «протестую – отже, існую». Одного дня настає момент, коли важко визначити, чи то світ повстав проти тебе, чи ти повстала проти світу. Стоїш перед дзеркалом. У рудому волоссі стрибають вогники літа. Ніжний шрам на плечі. Яскрава помада на вустах, на віях мамині тіні. Зношені кеди, витерті джинси – ніякої моди. Червоний ліфчик – колір свободи. Дивишся в очі своєму відображенню. В кольорі неба ховаються незрілі думки і безліч питань.
У старших класах ти пізнала безмежну радість панку. Непокірна зачіска, порвані джинси, рвані колготки. Дратівливість від гучних розмов ні про що, від награної чемності на кожному кроці. Краплі холодного дощу боляче обпікають шкіру. Пахне осінню – твій улюблений запах. «Возьми себя в руки, дочь самурая…», – лунає в навушниках мелодія «Сплін».
З’являються менструації – вимучені втрати твоїх революцій. Намагаєшся вловити тонку межу між світом дорослих і світом дітей. В цей час починають подобатися дорослі чоловіки. Вчитель починає бачити в учениці жінку. Колись це обов’язково стається. Між ведмедиків і ляльок він розбудить у тобі жінку, приручить твою дикість. Незрозумілий дитячий потяг до форм дорослого життя. Пригадуєш першу ніч із чоловіком, який пролив на білі простирадла червоне вино, кисло-солодке, як вишні в бабусиному саду. Тієї ночі в тиші було чутно, як маленькі ангелики шелестять крилами.
Одного разу ти знайшла на лавці в парку залишену книжку. Семюел Беккет «Чекаючи на Годо». Розкрила книжку – маленький павучок, завбільшки з літери, швиденько пробіг пожовклою сторінкою. Все так і є: всі чекають на Годо, але ніхто не знає, хто це. Чекають на Годо, чекають нагоди…
На подушці розкритий альбом. Поруч розкидані фломастери й олівці. На щоці – слід від акварелі. Весь хаос уяви на папері. Малюєш Ісуса на хресті, скованого ланцюгами. Під хрестом – темно червоні троянди, вкриті сліпучим снігом. Ісус був панком, правда ж? Інакше його б не розіп’яли. Поволі закриваються очі. Олівці падають на землю. Маленький ведмедик засинає в твоїх обіймах. Сни починаються зранку. Така приємна й незвичайна – дівчинка з серцем і тілом дорослої жінки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520207
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.08.2014
автор: Ноїв Ковчег