Налий, синок, моя рука тремтить...
Пора прощатись... Вип'єм того зілля,
що береглось не на зловіщу мить,
а на твоє, мій хлопчику, весілля.
Ти завтра йдеш, бо не беруть мене,
бо люди йдуть, бо треба йти, мій сину,
бо лихо й нашу хату не мине,
бо почорніло небо України.
Налийте всі, і вип'ємо за те,
аби живим, як зможеш, вийшов з бою,
бо мати жде... Але дивись проте,
щоб голова не вкрилася ганьбою.
Ти нині чув, що я сказати зміг
і знаєш те, що я не зміг сказати...
Коли з-за столу вийдеш за поріг, —
кивни вікну, — за ним лишилась мати.
Багато вас, та ти завжди — єдин,
ти бережи себе, коханий синку...
У нас не буде з цинку домовин,
бо на усіх у нас не стане цинку...
Твій прадід, сину, не прийшов з війни,
лежить далеко у краю чужому...
Повинні повертатися сини —
тож повернись до батькового дому...
.......................................
Гірка налита й випита до дна,
і треба йти, і ціпить мову лихо,
бо десь гуркоче й котиться війна...
І котиться сльоза, і в хаті — тихо...
[i]14 марта 2014 г.
00:02(Мск[/i])
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517146
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.08.2014
автор: Олександр Пахнющий