Речі врешті стали холодними і важкими,
Шкіра тягнулася сонцем наче асфальтом спека,
Дощі малювали поля жовтавими і гнідими,
Залишались сичі і відлітали лелеки.
Підсихав між колоссям щебінь, і тлів бур’ян,
Вода збиралася між прокладками двигунів,
У кожному його пострілі – було безвідмовне я,
У кожному її страху – був запізнілий він.
Війна навчить кохати, тих хто цього не умів,
Мовчатиме ніч, плодитимесь в тиші літо,
Час кесеритиме всіх у останні серпневі дні,
Прикладаючи вниз живота пекучі рослинні ліки.
Так нарочито будуть вставати вони:
Дріблені діти – цукати війни і розлуки,
Перші тривалі життя у руїнах передових,
Перші тривалі серця і їхні пульсуючі звуки.
Життя немає лекал, циркулів чи ножів,
Тримаючи руку твердо, виводить дотичні оком,
І чорний його графіт через шийні твої хребці,
Гострішає з кожним днем,
Темнішає з кожним роком.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517013
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.08.2014
автор: Мирослав Гончарук_Хомин