Затихло те, що так кричало
і рвало серце та шматки,
що понад хмарами літало
і виливало у струмки
всю силу ніжності своєї.
Із глибини прорвався сум,
сягнувши висоти тієї,
з якої не почути дум,
що птахами летять на волю -
до сонця, тобто, до душі.
Затихло, не прийнявши долю...
Забулось у суєт глуші.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516799
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.08.2014
автор: Ксенія Фуштор