Стою над прірвою двох тисячоліть і гадаю: що ж то за земля моя рідна, що тричі хрещена? І пірнаю в глиб віків і пізнаю правду: і земля, і народ мій, і держава моя один раз хрещені: В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Свою розповідь хотілося б розпочати словами: “Українська земля – одна з найблагословенніших, бо має апостольське хрещення”. Так думає багато людей. З хрещенням України від святого апостола Андрія пов’язують свою історію й церкви, що сформувалися на південно-східних та східних теренах Європи.
Вірогідність відвідин Північного Причорномор’я святими апостолами дуже велика. У ті часи на землі цього краю поширювалася влада римського імператора. Під кінець Старого і на початку Нового завітів в різних частинах імперії мешкали жиди-колоністи, серед яких святі апостоли найперше пропагували християнство. Не були винятком, вочевидь, і північно-причорноморські міста-поліси. Проте це лише здогади, які базуються на хитких історичних фактах. У біблійній книзі “Дії святих апостолів” про святого апостола Андрія, якого на підставі євангельських свідчень від святого Івана названо Первозванним, немає жодної згадки. Найдавніше повідомлення про те, що саме він проповідував Слово Боже в Північному Причорномор’ї та в Скитії, знаходимо в працях малоазійського історика Євзевія, який жив у 265 – 340 роках, тобто значно пізніше від тих подій, які описав. Саме цю згадку використали константинопольські* священики для утвердження своєї патріархії. Євзевій творив у період домагань Візантії помісного патріархату, а тому небезпідставними є сумніви щодо правдивості цього повідомлення. Перший Вселенський Синод, який відбувся у 325 році в Нікеї, відхилив претензії Константинополя на помісний патріархат. На Другому Вселенському Синоді, який проходив у столиці імперії в 381 році, ці ж домагання було задоволено.
У володимирські часи коротку згадку про християнську місію святого апостола Андрія на північно-чорноморському узбережжі й у Скитії було доповнено пишною розповіддю про його дніпровську одіссею. За новоствореною легендою святий апостол Андрій побував на Київських горбах, де звершив хрещення української землі. Фантазія церковних і державних діячів тогочасної України була доречною, бо за її допомогою вдалося створити Київський патріархат. За традицією Церкви патріархат може існувати лише на землях, освячених хоча б одним зі святих апостолів Ісуса Христа.
Достовірно відомо, що на українській землі провів останні роки життя один із перших наступників святого апостола Петра у Римі й перший римський патріарх, якого величали папою, – Климент II. У Криму (історична назва Херсонес) він відбував каторгу і помер мученицькою смертю. Під час першої східної мандрівки (861 р.), солунські брати Кирило й Мефодій віднайшли його мощі й перевезли до Риму. Пізніше голову папи Климента II було передано в Україну і нею висвячували виборних київських митрополитів.
Наприкінці I й у ІІ століттях християнські місії існували в багатьох поселеннях на Північному Причорномор’ї й берегами Дніпра та Дністра проникали в глиб України. Але в наступних століттях християнська традиція на цих землях була перервана.
Хрещення держави можна ототожнити з хрещенням землі, люду й правителів. Отже, наша земля була охрещена ще в І ст. н.е.
Хрещення люду теж сягає значно давніших часів, ніж кінець тисячоліття. Першими українськими християнами стали тмутороканці, які жили на північно-східному узбережжі Азовського (Озірського) моря – біля гирла Кубані. Письмова згадка про них датована початком V ст. і пов’язана з битвою між тмутороканьцями й східними готами (остроготами), володіння яких межували. Остроготи на той час були вже християнами. Їхні єпископи брали участь в усіх перших вселенських синодах. Після битви переможені готи покинули насиджені місця й поселилися на іншому боці Керченської протоки. З часом вони зійшлися з тмутороканьцями, які поглинули їх як етнос, але перейняли від них християнську культуру й успадкували їхню єпархію. Під час першої східної мандрівки святих Кирила й Мефодія тмутороканьці уже мали Євангеліє, написане українською мовою. У письмі використані грецькі й нові оригінальні знаки. Українське Євангеліє відіграло помітну роль в історії слов’ян і взагалі у Європі. Оригінальні знаки письма, якими воно написане, стали основою кирилиці.
У місцях традиційних поселень українців християнство поширилося у VIII – IX сторіччях. У цей період існувало декілька його центрів. Найбільшими з них були київський, західно-волинський та покутський. Але як християнська держава Україна утвердилася лише в другій половині IX ст., а саме в період правління Аскольда.
Візантійський літопис розповідає, що у 860 році українське військо оточило Константинополь. Перед початком штурму над містом з’явилася Богородиця. Вражені дивом воїни відмовилися від грішної затії й повернулися додому, а під час повернення – охрестилися.
Незважаючи на те, що тмутороканьці були християнами, вони не цуралися військових походів на візантійські землі. Немає сумніву в тому, що воїнів супроводжували священики, які негативно ставилися до подібних дій, але йшли з паствою, як велять повчання Ісуса Христа, передані через Євангеліє. Вони, мабуть, і скористалися нагодою, щоб привернути Аскольда до Церкви, а з його допомогою – і воїнів.
Багато істориків вважають, що охрестилися лише воїни, бо, мовляв, хрещення першої державної особи – велика подія, яку б не обминули літописці. Але українці прийшли до Візантії як завойовники, тож хрестилися не в Константинополі у присутності літописців, а в полі біля тимчасового вівтаря. Ясна річ, що під час хрещення багатьох людей це дійство було загальним. Тому не може бути сумнівів щодо хрещення Аскольда як володаря держави. Довго вважалося, що він розділяв владу з братом на ймення Дір. Лише нещодавно встановлено, що “дір” – це титул Аскольда. Найвірогідніше, дір означає “цар”. А такий титул володар держави міг отримати лише після того, як охрестився.
Повернувшись на Батьківщину, кияни збудували першу в своєму місті церкву – Святого Іллі. Храм і цвинтар, на якому ховали християн, знаходилися біля княжих палат, що теж доводить, що Аскольд і його родичі були християнами. На могилі князя, невдовзі після поховання, було збудовано церкву. Про хрещення України від Аскольда є й письмові свідчення. Про цю подію написано в енциклопедії константинопольського патріарха Фотія та в листах Константина Порфірородного. У 863 році у Константинополі спеціально для України був висвячений перший архієпископ, який незабаром прибув до Києва у супроводі шістьох єпископів.
Християнство в Україні поширилося без насильства. А це означає, що з найдавніших часів Україна є зразком свободи віросповідання. Але дияволу це не сподобалося. І він розпочав боротьбу за людські душі...
У 882 році варяги підступно убили Аскольда**. Незадовго до цієї події українські воїни разом з варягами перемогли хазарів. Тож не дивно, що Аскольд без перестороги вийшов назустріч Олегу – шваґрові новгородського князя Рюрика. Олег власноруч убив Аскольда і з нечисленним супроводом оволодів столицею України. Під час захоплення Києва не обійшлося без попередньої змови з місцевими боярами-нехристами. На княжому престолі осів Ігор – малолітній син Рюрика, а його регентом став Олег.
Україна на деякий час стала новгородсько-варязькою колонією. Після смерті батька, Ігор успадкував і новгородський престол. Проте на батьківщину не повернувся, й Україна набула особливого статусу – об’єднаного князівства різних народів з різними віруваннями й культурами.
Ігор загинув у сутичці з древлянами. У пізніше переписаному літописі стверджується, ніби убито його за те, що вдруге прийшов збирати данину. Насправді ж це було повстання проти князя-чужинця. Але виникло воно на периферії й не отримало розвитку в столиці. Тому варяги й надалі залишалися панувати в Україні.
Овдовіла Ольга потрапила у скрутне становище. Була вона українкою й боялася переїжджати на чужину – до Новгорода. Й була, мабуть, боярського роду – з тих бояр, з якими змовилися варяги перед убивством Аскольда. Після смерті Олега й Ігоря їх позиції похитнулися. Боячись за своє життя й життя дітей, Ольга охрестилася. Але щоб возвеличитись над місцевими християнами, охрещуватися поїхала до Константинополя.
Хрещення Ольги зводилося лише до того, що Київський престол й надалі залишався за князями варязького роду. Ототожнювати її хрещення з хрещенням України немає жодних підстав, оскільки була вона лише регентом біля малолітнього сина Святослава, а не автократичним володарем держави. До того ж у той час не було жодної потреби охрещувати Україну, бо вона вже була охрещеною: і як земля, і як народ, що населяв цю землю, і як володарі, що нею управляли. Ще за часів князювання Ігоря, а саме у 944 році, у Візантії побувала делегація з Києва, половину якої складали священики та високопоставлені християни. І влітку 955 року Ольга відправилася до Константинополя в супроводі численного почту християн. Хрещення потребувала лише варязька династія київських князів і землі й народи, що знаходилися за межами України. Але й цей процес затримався, бо Святослава – законного наступника княжого престолу – не було виховано у християнському дусі. Але те, чого не зробив Святослав, звершили його сини.
Історія – це істина в тумані. Ідеологізована на вимогу часу й обрамлена художнім словом небилиця на багато віків, а то й назавжди, стає “історичною правдою”, а правда згорає у вогні або губиться в тумані віків. З приходом в Україну варягів таких небилиць, піднятих до рангу “історичної правди”, створено чимало. Скажемо про дві із них. Перша – про Ольгу як простолюдинку, дочку перевізника й хрестительку України. Друга – про її онука Володимира.
А ось правда!
Святослав залишив трьох синів: Ярополка, Олега і Володимира. Володимир – наймолодший. Виникає питання, яким же чином Володимир при живій дружині батька потрапив у княжі палати, ще й претендував на великокняжий престол поперед старших братів?
Варязькі князі мали синів-байстрюків у всіх вотчинах. Під час мандрівок і військових походів їх зустрічали місцеві урядники, обов’язком яких було влаштовувати для князя лазню й підібрати красну дівицю для обслуги . Якщо в покритки народжувався здоровий син, урядник навчав його військовому ремеслу і виряджав у княжу дружину, якщо донька, то її виховували для заміжжя за відставного дружинника.
То яка ж була причина “Великого” й “Рівноапостольного” принизити до байстрюка?
Ще за життя Святослава Володимир став новгородським князем. Київський престол по смерті батька законно успадкував Ярополк. Але бути князем-нехристом у християнському Києві було неможливо. Ярополк охрестився – першим у варязькій династії київських князів. Але прийняв хрещення від єпископів Святого Престолу апостола Петра, яких у 977 році прислав до Києва папа Венедикт VII. Це не сподобалося Константинополю й місцевим священикам, а тим паче – нехристам. Змовившись із Володимиром, кияни прогнали Ярополка. А коли той наважився відвоювати втрачену вотчину, його було вбито. Щоб затаїти братовбивство, й вигадали небилицю про князя-байстрюка. Так Володимир став найстаршим сином Святослава й нібито законним наступником великокняжого престолу. Гріх за смерть середущого брата Олега ще за свого життя, не відомо з якої причини, взяв на свою душу Ярополк.
Але й Володимиру теж довелось повернутися обличчям до християнства. Зробив він це з притаманною йому хитрістю. На відміну від покійної бабусі, хрестили його місцеві священики. А пізніше було влаштоване дійство хрещення, суть якого й досі невідома: чи то хрестили навернених до Церкви нехристів, чи висвячували вперше навчених в Україні священиків. Достеменно відомо лише те, що Київ по-варязьки диким способом розпрощався з символами язичницької віри. А ще є правдою те, що за Володимира вперше була охрещена Новгородщина і деякі угро-фінські землі та їх населення.
Якщо простежити хрещення володарів київського престолу у хронологічній послідовності, то отримаємо такий розклад:
• перше хрещення: від Аскольда – 860 р.;
• друге хрещення: від Ярополка – 977 р.;
• третє хрещення: від Володимира – 988 р.
Грецькі теологи та їхні послідовники в Україні були глибокими психологами й розуміли, що вбити пам’ять про число “три” – три дійства хрещення – неможливо. Простішою є метода підставлянь, за якою правда змішується з вигадкою. Так збереглося число “три”, але за кожною цифрою постали інші дійові особи: святий апостол Андрій Первозванний, княгиня Ольга, князь Володимир.
Ні Ольга, ні Володимир не цуралися зв’язків з Римом. Після других відвідин Константинополя Ольга відрядила послів до німецького короля Оттона з проханням посприяти приїзду до Києва єпископів Святого Престолу апостола Петра. Деякі дослідники християнства в Україні схильні вважати, що Володимира було короновано на короля України. На підтвердження своєї версії вони наводять монети, на яких Володимира зображено нібито з королівськими атрибутами, та неодноразові відвідини в ті часи Києва послами Папи Римського – 988, 991, 1000 роки. Але в такому випадку Володимир змушений був прийняти й Папське хрещення...
Немає сумнівів, що князь, а можливо король, Володимир-Василь* непересічна особистість і великий реформатор, але аж ніяк не хреститель України. Цікаво розгорнулися події після смерті Володимира. Великокняжий престол посів Святополк – найстарший із живих синів Володимира, якого, чи не єдиного у сім’ї, охрестили єпископи Святого Престолу апостола Петра, що стало вагомою причиною для того, щоби проти нього виступили брати. Перепис літопису повідомляє, що Святополк убив трьох братів – Бориса, Гліба та Святослава, які нібито нічого лихого не помишляли проти нього, але піднесено до рангу святих лише синів від болгарки (ім’я невідоме) – Бориса й Гліба. У Володимира було дванадцять синів. Невже Святополк помишляв убити усіх?..
У боротьбу за Київський престол вступив Ярослав, який на той час закінчив підготовку до походу супроти батька – князя Володимира-Василя Великого. Після затяжної війни, в яку було втягнено поляків й печенігів, Святополк змирився зі своєю долею й покинув рідну землю. Співчуття заслуговують усі загиблі, а тим паче вбиті єдинокровними братами. Але що стало причиною такої розбірливості у співчуттях? Чому Бориса і Гліба зараховано до святих, лише принагідно згадується убитий Святослав і зовсім забуто про Ярополка? Чому осоружно осуджено Святополка як “першого братовбивцю”, “окаянного”, “каїна” і возвеличено Володимира, котрий, як і Святополк, причетний до вбивства рідного брата? Правителі від темряви швидко зрозуміли, що з допомогою церкви можна задовольняти власні амбіції. Свідком цього є не лише українська церква. Із 184 правителів Візантійської імперії, які прирівнювали себе до Бога (візантійці трактували цісаря як богорівного), насильницькою смертю загинуло 78. Багатьох з них живцем замурували в стіни, інших перед смертю катували, обливали нечистотами й віддавали на поталу натовпу. І робилось це з волі новоспечених “богорівних”. До усіх церковних розколів так чи інакше причетні правителі, світське життя яких з різних причин вступило в протиріччя з моральними нормами Церкви.
У велику історію Ярослав увійшов з прізвиськом Мудрого, яке отримав за те, що нібито дбав про розвиток письменства. Про істинні мотиви письменницьких захоплень цього князя напевне уже ніхто не довідається. Але на дещо історія проливає світло.
За Ярослава дбайливо збирали рукописи зі всіх земель, як за його батька – ідолів. Володимир позвозив до Києва ідолів і втопив у Дніпрі. Є дані, які дають підстави вважати, що зібрані за правління Ярослава рукописи навмисне спалені. Але перед спалюванням їх прискіпливо вивчали цензори. Після фальсифікації деякі тексти були переписані. Вони-то у ще пізніших переписах й збереглися до наших днів, а з них перед нащадками постали: Володимир – позашлюбний син, а Україна – тричі хрещена. У такий спосіб цензори намагалися возвеличити княже коліно Рюриків і знищити пам’ять про князів українського роду* . Тому в лабіринтах історії й загубився той факт, що першого з князів варязької династії охрестили єпископи Святого Престолу апостола Петра.
Замість втрачених рукописів світ на ціле тисячоліття отримав велику брехню, з якої Україна постала і як держава, і як християнська держава лише з приходом до Києва варязьких князів. Так варяги стали слов’янами, ще й “старшими” братами українців. Навіть слово Україна, яке походить з доаскольдівських часів, було замінене на грецькомовне – Русь. Але ще більший злочин учинив Ярослав перед українською церквою. У 1037 році був скасований Київський патріархат – і українська церква отримала статус митрополичої, хоч за територією й кількістю населення Україна була значно більшою від Візантії. Сталося це напередодні офіційного проголошення розриву Константинополя з Ватиканом.
З мудроярославівських часів Україна ставала духовною колонією: спочатку Константинополя, а пізніше Москви.
Діяв Ярослав, мабуть, з далекосяжними намірами. Дочок повінчав із впливовими володарями європейських держав. Прийшла черга женити синів. Але константинопольські цісарі неохоче вінчали своїх дітей навіть з королями, бо возвеличували себе як богорівних, а королі – за статусом – лише “наставники Бога на землі”. Київських князів вони вважали своїми васалами – “стільними”. Щоб оженитися на цісарівні, Володимиру, наприклад, довелося послати на допомогу цісареві проти бунтарів, що діяли під орудою Варди Фока, шеститисячний*** корпус добірних військ, а пізніше захопити Корсунь і погрожувати походом на Константинополь. Княжого дару 1037 року цісар належно не оцінив, і в 1043 році Ярослав розпочав з Візантією війну. Похід був не дуже вдалим, але відповідне враження, напевне, справив, бо у 1052 році син Ярослава Всеволод таки повінчався з цісарівною.
Платив Ярослав і церквою, і мирською кров’ю неспроста. Адже у його жилах, як по батьковій, так і по материній лінії текла варязька кров. І, мабуть, бачив він сина на Константинопольському престолі й мріяв про імперію між Балтійським й Середземним морями під варязьким проводом. Ще його дід – князь Святослав – планував завоювати болгар і на їхній землі збудувати столицю новітньої держави. Досягти особливого успіху “на цій стезі” ні Святославові, ні його онукам й правнукам не судилося. Зате Україні, українській церкві й українському народові довелося пройти довгий тернистий шлях до волі й утвердження самостійності.
Ярослав помер у той час, коли відбувся великий поділ Христової Церкви на східну й західну – у 1054 році. Його місце посів Ізяслав, який, за посередництвом сина Ярополка, поєднав Київську митрополію зі Святим Престолом апостола Петра. У 1075 році Ярополк побував у Римі й від імені батька передав українську церкву під опіку Ватикану. У той же час папа Григорій VII коронував його на короля України. Але злука з Римом проіснувала недовго. У 1078 році Ізяслав помер, а через вісім літ (1086 р.) помер і Ярополк. Про них, як і про Ярополка Святославовича, російські й радянські історіографи сором’язливо замовчували. Але не забував про їх добрий вчинок народ, бо саме з ним пов’язане впровадження в церковну традицію свята Святого Миколая Теплого, якого не мала візантійська церква.
У 1103 році київським митрополитом став грек Никифор, який започаткував константинопольський розбрат у ввіреній йому церкві. І лише на початку XIII ст. відновилися тісні стосунки з папською столицею. У 1205 році папа Інокентій ІІІ коронував Романа Мстиславовича Галицького, а під кінець 1247 року Україна в межах Галицько-Волинського князівства, до якого входила більша частина праісторичних українських земель, у т.ч. й Київщина, склала присягу на вірність Святому Престолу апостола Петра. Але Галицька митрополія існувала під верховенством Ватикану лише в певні проміжки часу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516186
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.08.2014
автор: Т. Василько