Я так давно не бачила зірок!
Вони приречені на нас дивитись з неба.
Кокетливо моргають між гілок
Й нічого іншого, здається, вже нетреба
У просторі розгублена, милуюсь,
Як дощ краплинами руйнує спокій плеса
Промокла трохи, але не хвилююсь -
Я почуваюсь якось майже безтілесно…
Я зазвичай гучна і балакуча
Притихла й слухаю, як гомонять дерева.
Їм вторить вітер і трава пахуча…
Я слухаю. Їх бесіда іде крізь мене…
Ніч. Залишили вудилища в спокої.
У самоті цінуєм затишок природи…
Ліс. Озеро.І нас, рибалок, двоє…
Нам добре так! Ми, певно, з дикої породи.
Вогонь готує нам смачну вечерю.
Вогонь вже сушить наші мокрі, теплі речі.
І спогад про цивілізовану оселю –
Такий пустий, смішний і дуже недоречний.
День був важким, насиченим, бурхливим –
По тілу розтікається блаженна втома.
В таких місцях час плине хаотично…
Незчулися як сплив – і вже пора додому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516016
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 07.08.2014
автор: Inness911