Я знаю, що я глуха...
чи просто НЕ ХОЧУ чути...
Втікаючи від пастуха
прозріння не досягнути.
Я знаю, - сиджу на піску.
А ти завжди прагнеш вище...
Й не зрушити " на ручніку",
Й на ватрі зі знань - попелище...
І я рада б вчитись, але...
ти кажеш, що чорне - це біле.
Коло знань тут замкнуло "реле",
адже саме тут - наболіле...
Ти кажеш мені:" Вовки
насправді лишень овечки."
Заплутались мої думки...
Хіба ЦЕ до щастя "вуздечки"?
Адже вовк... він навіки звір.
І в кровІ його - вполювати...
Коли впустиш його у двір,
він ГОСПОДАРЕМ зАйде до хати.
І яка тут є "вища мета"?
Про нас влада і тут не дбає.
Ну а там нам" прищемлять хвоста",
панахида за нами там грає...
Я нікого не хочу судити.
Я лиш жінка, що прагне миру...
Та щоб волю свою відродити,
наш народ бере в руки "сокиру".
Це початок... або кінець...
Час розсудить, де правда бУла.
А сьогодні суддя - свинець...
його запах тут смерть вдихнула.
Я не вірю уже нікому...
Ні тобі, ані власним вухам.
Бо я ставлю всього лиш кому,
а хотіла би крапку... Послухай...
береги у нас - паралельні,
але річка у нас ОДНА...
Будьмо рідні... і дні пекельні
нам замінить квітуча весна.
5.08.14.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515770
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.08.2014
автор: Богданочка