- Люди! Люди! - не почули, зовсім не почули...
Наче голосно кричала, а усе в нікуди.
Наче щирості просила, та чого заради?
Тут нікому нема діла. Тут всі хочуть влади.
Відвертались, проклинали, довго проклинали...
Ще й каміння назбирали, в спину покидали.
І сміялись, так сміялись, наче то не вперше...
Може й справді? Ні, не вірю... Та кому ж я брешу?!
Вже не вперше й не востаннє! Отака натура...
Скаже слово хтось правдиве, а його - затуркать
І забити, й закидати, у багно вгатити.
Все зробити, тільки б, Боже, правди не відкрити.
Наче вівці, наче стадо - соромно так жити...
А їм що? - А їм так добре - очі заліпити.
Наче мають власну думку, та її не мають -
Врешті-решт самі від себе все життя тікають.
Ех, тікайте-затікайтесь, а мені байдуже...
Я - не з вами, я - не ваша, не у вашім крузі.
Я погоджусь - не безгрішна. Маю темні вади,
Та я вмію їх побачить, вмію визнавати!
Що, прокинулися? Боже, чи хоч щось збагнули?
Ще скажіть, що помінялась ваша ця натура.
Совість є? Почать спочатку? Все лихе забути?
Кайтесь, кайтесь, та що з того... З вас не буде люди...
© Вітрова Доця
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515737
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.08.2014
автор: Вітрова Доця