Поэма (на русском и украинском языках).
Часть третья.
2005р.
Глава 1.
Терриконы, терриконы, терриконы –
Наша доблесть, наша слава и нужда.
Непохожая – другие регионы,
Но родная, благодатная земля!
«Скажіть, будь ласка, тут живе Наталя? –
Звернулася Марійка до нових дверей.
І дзвінко клацнули замків деталі,
Щоб показати їй здивованих людей.
«Наташа? Может, прежние жильцы?
С полгода вьіехали с дома.
Сменили, вмиг, уютные «дворцы»
На «развалюху» дальнего района».
-----------------------------------------------
Ленин? На постаменті, точно, Ленин!
Такий великий пам’ятникиз вождю!
Показує рукою, як на сцені,
І рвучко кличе маси в боротьбу.
И всё бы нечего, но в направлении,
Куда указывал его порыв,
Блестели купола, во искупление,
И раздавался колокольный взрыв!
Дерева сполошилися від дзвону
І вітер швидко порозносив пелюстки.
Тут на поверхню видали чергову тонну,
А десь вже проросли пшениці колоски.
---------------------------------------------------
Кафешка? Бар? Наверно два в одном.
Запахло вкусно ароматом кухни.
Мужчина слева, в образе хмельном,
Пытается держаться и не рухнуть.
Марійка привіталася до пані:
«День добрий! Чи можна тут у вас поїсти?
Не знаю, що там вариться у жбані,
Цей запах спонукає враз присісти!»
И тут, так неожиданно, какая дрянь!
Едва удерживая водочку в руке:
«Понаприехали!» – в ответ влезает пьянь:
«Говорите на понятном языке!».
Марійка і не встигла зрозуміти:
У три секунди, жіночка, як справжній лев,
Не давши й крапельки йому допити,
На вулицю його жбурнула до дерев…
«Ты, солнышко, присядь, сейчас я подойду.
С дороги, видно, дальней. Будь, как дома!
Обедом вкусным живо накормлю.
А в поисках поможет сын мой Рома».
Обід, спокійна музика і втома
Розслабили, клонили дівчину до сну.
До столу підсідає, певно Рома,
З усмішкою, яка дарує теплоту.
«Прекрасные зелёные глаза,
Лесная нимфа видно заблудилась?» –
Вместо привета – нежные слова.
В ответ заулыбалась и смутилась.
Блукаємо по місту з дві години,
Немов екскурсія, а він у мене гід.
В розмовах час невпинно лине,
В них доля мешканців та історичний слід.
«Позднее на проспекте расцветут цветы,
С другого мира гости, на алее.
Такие же пришельцы, как и ты,
Волшебные шальные орхидеи».
Щаслива усмішка, безмежно щира.
Так награно сурово Ромі каже:
«Напевно, я чогось не зрозуміла –
Дорогу до Наталі хтось покаже?»
«Зачем её искать? Ведь мы давно пришли.
В районе знают все твою Наташу!
Такие, как она хорошие врачи,
Нечасто жалуют глубинку нашу».
Марійка похитала головою,
Враз від емоцій очі заблищали:
«Навіщо ж ми, козаче, тут с тобою
По місту так ходили, мов блукали?»
«Чтоб сохранить приятные мгновения,
Когда со мной гуляет девушка-весна!
Чтоб не осталось у тебя сомнения,
Какая здесь прекрасная земля!»
Глава 2.
Встреча бурная: и смех, и слёзы.
Словно пролетело много-много лет.
Сыплются со всех сторон вопросы.
Только не всегда на них простой ответ.
У лабіринті вулиць звук гітари,
Під сяйвом місячним, несе тугу.
Гроза пішла собі, забравши хмари.
«Я слухаю історію твою…»
«Мать в бизнесе наделала долгов.
Пристала, чтоб продала всё наследство:
Кусок земли и ветхий сельский кров.
В том видела спасительное средство.
Не верила, что документов нет.
Просила, злилась, выбивалась вся из сил,
Несла какой-то непонятный бред,
Как будто кто-то на неё давил.
Квартиру распродали, разошлись.
Она умчалась сразу за кордон.
Такой сюрприз навела мне жизнь,
Как неприятный и тяжёлый сон».
Наталка з півхвилини помовчала,
Немов сторінку перегорнула зором,
А потім все спокійно повідала,
Уже бадьорим і веселим тоном.
«Зато у нас с соседкой классный двор.
Деревья, птицы и, конечно же, цветы!
Пускай немного, небольшой простор,
Но, всё же, так приятно для души!»
Як не тримала запитання серця,
З Наталки рвалося воно на волю.
Коханням щирим це, напевно, зветься.
І, безумовно, креслить її долю.
«А как живёт Богдан? Мария! Слышь?» –
В ответ раздался лёгкий-лёгкий храп.
«С дороги сильно уморилась, спишь…
И мне пора – сутра я строгий эскулап»..
«На службі. Не повернувся ще Богдан…» –
Крізь сон, ледь чутно, кілька теплих слів.
Вони зняли з душі бентежний стан,
Що серце розривав вже сотні днів.
----------------------------------------------
Сон окончательно развеял смех.
Смеялась бабушка, соседка Валя.
Она ватрушек напекла для всех
И заварила в самоваре чая.
В альтанці, що ховалася в деревах,
Роман нам анекдоти повідав.
Так смачно, весело, в забавах,
День крок свій перший починав.
--------------------------------------------------
И снова у Марии появился гид.
Экскурсия сегодня прямо в шахту.
Здесь всё скрепит и всё стучит,
А механизмы свежей пылью пахнут.
Героїзму та трагічності музей,
Що історія у долі помістила.
Відчувається згуртованість людей,
Доброзичливість, відкритий погляд, сила.
-----------------------------------------------
Дежурство до обеда у субботу.
Вся в позитиве и с улыбкой на губах,
Наташа поспешила на работу,
А в кабинете встретил её шок и страх…
Всі полиці, шухляди, різні папки
Тут перекинуто чи кимось збито.
З блокноту, навіть, вирвані нотатки,
Неначе все пройшло крізь сито.
В душе осадок, словно кто-то походил,
Оставив свой, нарочно, грязный след.
Всё настроение хорошее разбил
И чёрной тенью перекрыл рассвет.
«Щось сталося в Наталі на роботі!» –
Марійка це побачила в її очах .
Вони не сяяли, були в скорботі
І відчувалась важкість у плечах.
Роман простился и умчался по делам.
А мы, невольно, вышли на дорогу,
Которая тянулась к звёздам и крестам,
Где так хотелось верить только богу!
Круки з дерев, зустріли галасливо.
Напевно, кроків сто чи шістдесят,
Від Братської могили, вліво,
Виднівся ветеранів рівний ряд.
Дед улыбался с фото, как живой,
Как будто нечего не поменялось.
Снимая пыль, Наташа провела рукой.
Перекрестившись, тихо помолилась.
Вправо, метрів п’ятдесят, воїни-афганці.
Це зовсім інша непроста війна
Запаяні у цинковій бляшанці
І майже невідомі імена.
«Отца не помню, маленькой была.
Лишь по рассказам деда представляю.
Он был всегда, как ангел для меня.
И этот светлый образ вспоминаю».
На могилі бабці дерево росте,
Розсипалися снігом білі пелюстки,
Роздягається від вітру та цвіте.
Візерунками плетуть павуки нитки.
Лепестки с земли собрав в ладони,
Внучка прислонила их к лицу.
Вмиг заглохли крики все вороньи,
Ветер стих и отпустил листву.
На плече, зненацька, з неба підлетів
Дивний чорно-білий і поважний птах.
Щось Наталці він на вухо говорив,
Потім розчинився зразу в небесах...
«Очнись, Мария! – голос, как во сне,
Наташа тронула её за руку.
Слегка Марийка была не в себе,
Но возвращалась в явь от звука.
При виході з кладовища, як варта,
Поволі шелестять високі тополя.
Ціну землі шукати тут не варто,
Коли, мов ковдра накриває нас земля…
Глава 3.
Тучи медленно подкрались к солнцу.
Вечереет. Снова будет падать дождь.
Ветер мило привлекает к танцу
Пыль, которую так просто не возьмешь…
Вулиця безлюдна, зліва терикон,
Атмосфера нагнитаючо-хижацька.
Верещить пронизливо клаксон,
Зупиняється авто, зненацька.
Окружили, словно вороны голубок:
«Дай нам документы на кусок земли!»
И к забору оттолкнули очень грубо.
«Неужели мы на улице одни?»
Рома підбігає з повороту.
Бій нерівний. П’ятеро, а він один!
Двох збиває зразу з льоту,
Інші його місять, мов пшеницю млин…
Крик о помощи услышала бригада.
Не бандитов – смелых работяг-шахтёров
И налётчиков преступных стадо,
Разогнала без ненужных разговоров.
----------------------------------------------------------
Ранок. Зрештою, дільничний вже пішов.
Протоколи, свідки, все затихло…
Ромі вже накладено послідній шов
І, здається, проминуло лихо.
«Документы, документы, документы!
Всех интересует лишь один вопрос.
Как им объяснить, какие аргументы?» –
У Наташи мокрые глаза от слёз.
------------------------------------
Кілька днів пройшло, напрочуд, спокійно:
Марійка поступала в Інститут,
Життєві справи поглинали щільно
Думки та помисли про пережитий бруд.
Недели через две, два милиционера
Зашли к Наташе с просьбой на работу:
Мол, будет опознания премьера,
Задержан, накануне, с банды кто-то.
В машині їхали доволі довго,
Якісь будівлі, заводські склади.
А серце калатало так тривожно,
Мов відчувало дотики біди…
За столом сидел очень страшный «босс»,
В костюме со стеклянными глазами.
Все остальные излучали лишь невроз,
Как перед хищником с клыками.
Наталка з жахом зрозуміла – пастка!
Ніяке це не упізнання!
А подарована земельна частка,
Крок до загибелі чи існування…
Взгляд главаря пронзил насквозь сознание,
Как будто дьявол впился острыми клыками.
Сдавил в тиски нелёгкое дыхание,
Страх жуткий, цепкими руками.
На мить, здалося, смерть прийшла за нею,
Параліч охопив душу і тіло.
Під дахом голуб став її бронею
І випустив на «босса» пляму білу…
Паскудство брызнуло по лбу и на пиджак,
Разбило всё влияние гипноза.
«Босс» вспыхнул, отступил, как красный рак,
Ошпаренный своим немым психозом.
Дзвінкий Наталчин сміх розрізав тишу,
Вона сміялася, немов дитина.
Страх відпустив її невинну душу:
«Він – не люцифер! Він – проста людина!»
В ответ главарь махнул наверх рукой.
Под крышей, где стальная была рама,
На изготовку, из накинутой петлёй,
Мне показали женщину: « О, Боже, мама..»
Наталка просто впала на коліна,
Закрила очі і молилася щосили.
Через хвилину, зверху, як з трампліна
Злетіло тіло, неживе… «Убили?»
Громкий крик, два выстрела и суматоха
Заставили пригнуться резко к полу.
Я не успела сделать даже вздоха,
Спецназ прижал бандитскую контору...
Ні! Це не мама! Це лежав бандит,
Без будь-яких ознак цього життя.
Струмок червоний затікав між плит,
Там де виднілася м’яка земля…
Глава 4.
Аэропорт – гнездо металлических птиц,
Ожидание, надежда и встреча.
Небосвод не имеет земельных границ,
А разлука нас учит и лечит.
У скверику навпроти аеровокзалу
Наталка та Марія пили чай,
Вели розмову нетривалу,
Дивились, як танцює водограй.
«Мне бабушка из прошлого подала знак:
Сюжет, в котором я молилась богу,
В избушке горной, где горел очаг.
Неужто, снова в дальнюю дорогу?»
«Ну, ось і добре! Поїхали в село!
Тим більше фельдшера у нас уже нема.
«Пліткарське явище» давно пройшло,
Прогнали чим подалі від села.
«Неужто не поверили её вранью?
Что ж послужило оправданьем?
Ведь на меня тогда свалили всю вину,
В глаза смотрели с осужденьем».
«Син тітки, що померла, розказав,
Що батько п’яний учинив скандал.
Він маму тоді сильно ображав,
Не витримала тітка – наповал…»
Осы явно нагло кушали варенье,
Чайный пар, слегка стелился над столом,
У природы нет плохого настроения,
Птицы пели что-то о своём…
------------------------------------------------------
Коли зайшли до залу оборонці,
Тривога від чекання щезла вмить.
«Живі, здорові, наші рідні хлопці!»
Сльоза від щастя й радості біжить…
Крепкие широкие объятия Богдана
Нас с Марией чуть не раздавили.
Чувства трепетные – волны океана,
Всех вокруг встречающих накрыли.
В цей день ми святкували кілька свят,
Сусіди та знайомі вмісті з нами:
Так, безумовно, що повернення солдат,
Благословення на весілля мами…
И лишь под утро наступила тишина,
Все, кто остались, провалились в сладкий сон.
На них светила уходящая луна,
А вдалеке легко звучал церковный звон.
Святкуючи весь вечір малювали плани
І вірили, що мирно проживуть життя,
Ніхто тоді не думав, що кроваві рани,
Відчує на собі моя, твоя земля…
Останні рядки поеми були написані у перші місяці окупації Луганської, Донецької областей України.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514962
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.08.2014
автор: traven`