Злітає час, ковтаючи роки,
ми ж все зітхаєм в поспіху полоні,
не роблячи і поруху руки,
щоб з горла відірвать його долоні.
По дітях помічаємо свій вік,
по друзях, зрідка бачених, старіння.
Нестримний час, немов гірський потік,
несе невпинно в сиве покоління.
То ж ювілеї вже не тішать нас,
бо молодість казковим сном майнула,
та в пам'яті зринає повсякчас,
все те, що серце пройняло, торкнуло.
Життя кидало нас м'ячем в тини,
як віск нас м'яло, згідно з планом долі,
мажорні приглушаючи тони,
знебарвлюючи кольори поволі.
Різьбить нам зморшки пережитий біль,
лягають сріблом втрати на волосся...
Та – "в піку" бідам – грає в серці хміль,
і блиск очей згасить їм не вдалося!
Ну, а душа – то вічнеє дитя,
вона про вік не хоче пам'ятати!
Стріпнеться від образи чи биття
і знову б їй радіти і кохати.
Журба і смуток? Цим не помогти
картину майбуття твого змінити...
Не так важливо й те, як битий ти,
а як ти встояв, зміг все оцінити,
що додалось душі: добро – чи зло,
любов там світить чи сичить образа,
щоб сумнівів у Бога не було,
хто – черепок, хто – кришталева ваза.
Хай серце не втрачає хист – люби́ть!
Тепло осіннє нам миліш, ніж спека.
А сивина?.. Ну, що ж, її не змить,
Та справжня старість – ще від нас далека!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514453
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.07.2014
автор: Світлана Моренець