і я вже не знаю, чи треба мені кимось дихати,
чи кисню в мені більше, ніж вдосталь.
і чому я ускладнюю речі, які вирішуються просто,
шукаючи замість входів виходи.
чому порожні серця не б’ються, а розбиваються,
чому у душу не проникають обережно, а упиваються,
висмоктуючи з неї усю радість, і спокій, і любов,
чому поміж нами так мало розмов і так багато порожнього тексту?
не знаю, чому кожна наступна викликає у нього легку насмішку,
чому, коли треба пройти повз когось нишком,
я пройду гучніше, ніж пролунає у потязі контрольний свисток.
чому холод, пронизуючи мене "від" і "до", не робить, як ти, - боляче.
чому твій будинок так близько до мого, що я не проходжу повз,
і вікна щовечора в тво́їй квартирі горять ясніше зірок.
вже дощ, і сніг, і град в голові. мурахи - тілом: мороз леліє аж до кісток.
стихійно-невдалий внутрішній мій прогноз.
© (авт. - 2014)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512037
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2014
автор: VOSKRESENSKA