Яка ж красива українська земля, коли дивишся з вікна нашого вантажного «опелька», переробленого за білоцерківською традицією у пасажирський. За вікном пропливають кручі Київщини й Черкащини, з полями кукурудзи, стернями прибраної вже пшениці, річками й річечками, з ошатними будиночками, обгородженими модними різнобарвними бетонними парканами. На межі Кіровоградщини зелень вже трохи підгоріла на літньому сонці, хати меншають. То тут, то там помічаєш розвалені покинуті родинні гнізда. Хтось ще зовсім недавно там жив, хтось народжувався, вмирав. Чим ближче до Донецька, тим покинутих домівок більше. Тут відчувається дух запустіння – і це реальних дух, а не фігуральний зворот мови. У селі, де ми зупиняємось випити вранішньої кави, бо їдемо з 4-ї ранку без зупинки, – невеличний магазинчик «продається все». Обіч напівзруйновані дощані столи, лави, убогий тент – «кахве». Люди зустрічають насторожено, але, дізнавшись, що ми супроводжуємо на фронт фуру з харчами, теплішають і навіть пригощають мінералкою на дорожку.
Перший блок-пост більше нагадує звичайний пост ДАІ, тільки для чогось оснащений біленькими, майже опереточними на фоні ранкового умиротворіння мішечками, складеними у звичну барикадку.
- Ну, як тут у вас? – запитую молоденького, гарно мамою годованого міліціянта.
- Біда. – Мабуть мій вік і материнський тон викликає довіру хлопчика, - мамка плаче, - брата забирають в армію. На фронт пошлють.
Ранок перестає бути мирним.
Наші документи – папір А4, друкований на принтері з печатками районних установ – цілком задовольняє ДАІшне начальство. І ми, швиденько перефотографувавшись з мешканцями блок-посту, стрибаємо в машину. Тільки наш батюшка – отець Володимир – ще обіймається з місцевими, вручає їм листівочки з молитвами, питає їх імена й благословляє персонально кожного, – так він робить на кожній зупинці. Рушаємо.
Водій фури Сергій виводить свою довжелезну машинерію вперед, а ми – малявки – позаду. В опелі шестеро. За кермом – наш молодий пілот Родіон, або просто Радік (так назвала мама). Серед нас він один нагадує бійця: військова форма, розгрузка з купою усіляких вояцьких причандалів, які він потім роздарить солдатам на кінцевому блок-посту, берці, скатана балаклава на маківці і шикарні оонівські сонцезахисні окуляри на пів обличчя. Красунчик! Закінчив податкову академію. Але – революція, війна, «треба ж щось робити». І любить дорогу.
– Скільки найдовше тобі доводилось бути за кермом?
– Ну-у-у, доби три.
– Без сну? Без передишки?
– Ага.
У кінці поїздки я йому вірю. У нього від утоми навіть очі не почервоніли. І вигляд не змінився, наче й не було позаду трьох днів і двох безсонних ночей. Хіба трохи припали курявою шикарні армійські шузи.
За вікном – східні міста одне за одним. Тут багато довгостроїв, покинутих недобудованих споруд. Гарна дорога закінчилась десь на широті Умані, далі , аж до кінцевого пункту в 10 км від печально відомої Волновахи, лишились тільки напрямки з рідкими вкрапленнями шосе. Опель кидає з боку на бік. Однак, через деякий час ми звикаємо, й розмовляємо собі спокійно. Моїм співбесідникам, окрім хіба тільки батюшки, років на 10-15 менше, ніж мені. Вони цікаво мислять, з ними є про що поговорити.
– Ми – діти загубленого покоління, – це Володя каже, худорлявий молодий чоловік, основною рисою якого є загострене почуття справедливості, – нас упустили батьки. Вони у 90-ті були зайняті зароблянням грошей з ранку до ночі. Ми виросли мотивовані на матеріальне, тому для більшості основною ціллю є бабло. А ті, кому замало було такої мети, бунтуючи, потрапляли у дурні компанії з усіма наслідками.
Володя знає, про що каже. Він працює у реабілітаційному центрі допомоги наркозалежним. Його світогляд сформувала особиста трагедія, віра в Бога і жорстке рішення збудувати свої життя по-новому. Він – найбільш прямолінійний серед нас. Необхідність говорити правду для нього важливіша за будь-які компроміси. Тому у тандемі «хороший – поганий поліцейський» він бере на себе роль поганого.
«Хороший поліцейський» - це Ігор. Успішний підприємець, батько двох малих принцесок. Там, де Володя бере наполегливістю, Ігор діє розважливо й м’яко. Спочатку навіть дивно, як вони змогли з нуля зорганізувати таку справу, як наша. Пішли до керівників району, умовили тих підняти сільське начальство по всій Білоцерківщині. Люди з сіл зібрали загалом 40 тон продуктів і предметів першої необхідності протягом буквально кількох днів! Все у фуру не вмістилось. Вирішили, щось розвезуть по військових частинах, це – теж наші і їм скоро в бій. А те, що може почекати, доправимо у військо наступної поїздки.
– Вдумайтесь, – розповідає мені, новачку в команді, Ігор, – які у нас все-таки люди! Несли все: картоплю, бурячок, рис, гречку, борошно, консервацію, сало, цигарки. Навіть до блоків цигарок були картки поповнення рахунку скотчем примотані. У тих селах, де голова – «хазяйственник» (це улюблене слівце Ігоря, він вважає, що держава – то велике господарство, тому керівники повинні бути всі «хазяйственники»), то там всі харчі рівненько на палети поскладали, всі баночки газеткою пообмотували, щоб не побилось, зверху – сипучі, коробочки з печивом, цукерками, пачки чаю. Все гарненько плівкою обмотане, щоб не розсипалось, не розірвалось. Бери таку палету – й пряміком на блок-пост. Гарантія, що солдатам все попаде, нічого по дорозі до рук начальству не прилипне, щоб потім його за гроші тим же солдатам продати.
Розповіді про те, що армійське начальство привласнює «гуманітарку» і потім продає солдатам, ми чули не від одної людини. Казали, що пляшка кока-коли йде по 30 грн. Скільки в тих оповідках правди, скільки міфів, знають тільки солдати та їх командири. Після війни будемо з усіма розбиратись в індивідуальному порядку, відділяти, так би мовити, мухи від котлет: тим командирам, що про солдат дбали – дяка, тим, що обкрадали – буки. Хто-хто, а мої хлопці не попустять.
Знову блок-пост. Запоріжжя. Тут вже є пару одиниць бойової техніки. Сором’язливо так обіч дороги приткнулись.
– Олег, знімай! – Ну, моє нутро журналістське переважає часом над здоровим ґлуздом.
– Ні-ні, - зупиняє Олега, нашого фотографа-оператора, Ігор, – техніку й обличчя військових не світимо.
Олег підкоряється, хоч по очах бачу, дуже хоче зняти. Я бачила ролики Олежки Вконтакті. Там є справді унікальні. Особливо з Майдану у ту страшну вогненну ніч. Колись це стане свідоцтвом мужності, а можливо, й історичною цінністю. Олег береже ці свідоцтва. Шкодує тільки, що бойовий прапор не вберіг.
– Мій бандерівський червоно-чорний прапор пройшов зі мною весь Майдан. Навіть в одному з роликів центральних каналів його видно на фоні вогню. А от вдома, поки мене не було, якась паскуда (я навіть здогадуюсь, хто) з балкону здерла, – в голосі Олега справжній біль і обурення, – я навіть оголошення писав, винагороду обіцяв тому, хто знайде. Не повернули, гади.
Олег, після Родіона, наймолодший з нас. У нього вже свої, нові виміри життя і людей. Основний критерій – патріотизм. Він і бізнес буде будувати з тим, хто патріот, і голос свій за патріота віддасть.
Не слухайте свого водія, якщо він скаже вам, що тут «можна трошки зрізати»! Забалакавшись про жисть і політику, ми не помітили, як водій фури «трошки зрізав», бо по карті так було ближче. Дякувати Богу, дорога вперлась у залізничний міст, занизький для нашої вантажівки. Повертаємо назад, втратили дві години. Тільки потім, вже на місці, ми подумали про те, що «трошки зрізавши» запросто могли перетнути невидиму лінію фронту й опинитись у ворожих тилах. Розуміння прийде тоді, коли ми вже побачимо серйозну зброю, злякаємось виття міни й вибуху розтяжки у лісополосі неподалік останнього блок-посту. Але це буде завтра.
Говоримо здебільшого про політику. Хлопці «просвіщають» мене – не дуже обізнану з реаліями Білоцерківщини. З їх розповідей постає, мабуть, звична для України, але від того не менш гнітюча картина: привласнені нечесним шляхом капітали тісно переплелись із привласненими владними можливостями, утворивши олігархічно-владну мафію. Міцну, зараза, як камінь. В голову приходять слова Франка «лупайте сю скалу». Будемо лупать, – а що робити? Я в свою чергу розповідаю про історичні закономірності світових революційних процесів. Зрештою ліберали й демократи погоджуються зі мною – радикалом-«правосєком», що у перехідний період для зламу системи необхідні ультра-праві сили при владі.
Ніч застає нас у невеличкому селищі Куйбишеве. Ночуємо напівсидячи. Бажання спати й неможливість вкластись по-людськи компенсуємо розмовами. Про сім’ї, дітей, виховання, проблеми школи. В якийсь момент розмови згадую вислів блогера Карла Волоха про «чоловіків кухарок». Що, мовляв, можуть зробити при владі такі люди? Тільки зіпсувати все, що довгі роки вибудовувалось. Хвилею накатує гнів. Аякже! Набудували! Оці хлопці власне роблять безкоштовно те, за що у владних кабінетах хтось спокійнісінько нараховує собі зарплатню. І руки йому не всохнуть!
Підйом о п’ятій. О пів на шосту нас мають чекати на дальньому блок-посту посланці 72-ї мотопіхотної бригади. Мають. Але не чекають. Рандеву відбудеться тільки десь близько четвертої дня. Весь цей час ми сидітимем дисципліновано у 10 км від Волновахи і чекатимемо, поки приїдуть нас розвантажувати. Будемо психувати й заспокоювати себе. Це – війна, «мало лі шо!» А раптом там бій? Хоча в душі кожен розумітиме, що ніякий це не бій, а звичний для невмирущого, блін, совка армійський безлад. Хлопці розповідають, як минулого разу завозили продукти «Азову»: бійці спрацювали швидко, чітко, злагоджено. От вам і різниця добровольчих батальйонів і неповороткої армійської машинерії. Так і воюємо: де треба креативно й блискавично – добровольці. Де масовано, з усієї сили наявної зброї – армія.
В полудень на блок-пост хвацько влітають два крутезних джипи. Так, наче тут не армійські тили, а заміський клуб. З ними «Спрінтер» по стелю загружений ящиками й коробками. Колеги! З джипів вивалюється п’ятірка екіпірованих «а-ля американський спецназ» добре тренованих (по рухах видно) мужиків. Знайомимось. Виявляється, хлопці з Дніпропетровська. Так само, як і ми, підвозять своїм підшефним армійцям продукти, броніки, каски, «ну, і ще дещо». Вся команда при зброї.
– Із 49 загиблих у літаку, – розповідає старший, – 36 – наші, дніпровці. Ми організовували доставку тіл (2 мішки пластикові), робили цинкові труни – так-на-так, – нешироко розводить руки, – це все, що вдалось сім’ям повернути.
Мороз по спині. Згадую мирну Білу Церкву, тихий ранок виїзду. Одна думка в голові: «Не дай Бог!»
Сорокова бригада виявляється набагато спритнішою, ніж наша. Підганяють машину, перевантажують. Волонтери стрибають в кабіну. Їм дозволяють розвезти подарунки по блок-постах. Нам цього не дозволять, бо ми не екіпіровані. Заздрісно дивимось услід, єдине, що втішає, – ми привезли удесятеро більше, ніж дніпровці.
Нарешті дочекались наших. Починається весела метушня: підганяють армійські КАМАзи, обійми, привіти, розмови, питання-відповіді. Я вручаю бійцям листи і малюнки від дітей з дворових клубів і дитячого центру соціально-психологічної реабілітації «Злагода». Хлопці тамують сльози. Кажуть: «Оце – груз №1 – найпотрібніше на фронті!» Батюшка святить машини і бійців, дарує іконки й ладанки. Підходить молоденький хлопчина, просить: «Мою ластівку посвятіть, вона щойно з бою!» Тут ніхто не говорить «АТО», всі кажуть «війна». Нам моторошно. А вони звикли до цього, оббулись. Радісно хапають футболки, носки, цигарки, що ми їм тут же даруємо, жартують, сміються, сором’язливо вгощаються зефіром. Згодом по двоє-троє оточують мене, батюшку, – поговорити по секрету про наболіле.
Вам не передати почуття, з яким ми проводжаємо наших. Вони довго сигналять нам на прощання, а ми махаємо їм вслід, востаннє милуючись на жовто-блакитні прапорці на машинах. З нами лишається троє бійців, яких маємо підвезти додому, у них відпустка. Не спимо всю ніч, розпитуємо солдат про війну. Я тихенько плачу в особливо трагічні моменти їх розповідей, отець Володимир молиться.
– У першу ніч підстрибуєш від кожного розриву міни. На другу ще трохи просинаєшся, як близько рветься, а на третю вже просто спиш і не помічаєш. Перші дні – ще тільки-тільки зійшов сніг – то спали на землі, на брезенті. Хлопці дуже хворіли, а лікувати нічим було. То вже потім завезли каремати, одіяла. А спочатку були й бронхіти й запалення. Було таке, що воду з калюжі пили – а що робить! Наш комроти молодший за всіх. Йому – 26, а нашим мінімум 29. Ну, поговорили по-чоловічому, нічого.
І так всю ніч. Вони розпитують про Майдан – як там зараз, про раду-зраду, про перемир’я. Говоримо навіть про релігію і віру.
– Дивіться, – я пояснюю, – продукти і гроші дали прихожани церков Київського Патріархату, батюшка Володимир – Московського, до речі, на Майдані стояв, я хрещена у баптистській церкві, Володя – у харизматів. І всі ми в одному човні, тобто бусіку. Бог – дуже індивідуальний, Він дивиться на серце кожної людини. Не станеш же за церкву на Суді відповідати, а тільки особисто за себе.
Двох бійців зустрічають на трасі рідні, а третього ми завозимо додому. Його батьки тільки здогадуються, де він. Отримуємо порцію позитиву, маминих сліз і обіймів. І з легким серцем в’їжджаємо у Білу. Тепер спати!
Колись у дитинстві мені часто снився страшний сон: я іду по ромашковому полю в яскравий сонячний день і раптом на небі з’являються вертольоти, які стріляють вогнем. Піввіку назад ніхто про такі й не чув! А от же – снилося. Я просиналась з думкою: «Яке щастя, що це тільки сон, який ніколи не справдиться!» І знову засинала. Сон не справдився цього разу. Дай Бог, щоб і зовсім не справдився!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511073
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.07.2014
автор: alla.megel