…Призвичаїтися до життя на новому місці було важко. Замість звичних рівнин та пагорбів тут були високі гори. Здобич в цей час траплялася рідко, і вовчий шлунок майже завжди був порожнім. Часто по декілька днів Аріза не мала нічогісінького в роті. А тут дошкуляли ще й холод, снігопади, хуртовини.
Одного разу вовчиці пощастило. Несподівано вона набрела на старого оленя, який провалився в глибоку яму і був безсилий з неї вибратися. Аріза вперше за багато тижнів досхочу наповнила свій шлунок.
Опівночі Аріза прокинулася від звуків, які неабияк її схвилювали. У відповідь лунко вивела «ау-у-у…» На якийсь час навколо запанувала тиша, а потім здаля знову почулося вовче виття.
Забувши про чималі рештки вчорашньої здобичі, Аріза поспішила до своїх лісових родичів.
…Вовчу зграю вона знайшла на широкій галявині. Двоє дужих звірів сиділо біля старої дуплистої ялиці, а посеред галявини – ще шестеро молодих вовків.
Зраділа Аріза вибігла на галявину, та тут же опинилася у вовчому колі. Окинувши швидким поглядом своїх родичів, вона прочитала в їхніх голодних очах неприховану злобу. У відповідь Аріза вишкірила зуби. За мить на галявині розпочалася жорстока гризня. Потомки старого Ура, що кинулися в бій збилися у великий живий клубок. Розумна і спритна Аріза, давши належну відсіч першому із нападників, скористалася з метушні, вислизнула з вовчого клубка і втекла з галявини.
Отямившись, вовча зграя кинулася їй навздогін. Аріза ж мчала лісовими нетрями, цілеспрямовано ведучи зграю до покинутої здобичі, щоб там похизуватися своєю силою і завоювати прихильність лісових родичів.
…Коли від решти оленя залишилися обгризені кістки, вовки повсідалися навколо ями, кидаючи косі погляди на Арізу. Блиск їх очей змінився, і тепер у них не було ворожості. Але близько до зграї Аріза не підходила: вичікувала, щоб ті запропонували їй мир і дружбу. І того дочекалася. Першим до неї підійшов вожак Ур. Він прискіпливо обнюхав Арізу і присів поруч з нею. Інші вовки наслідували приклад батька, уважно обнюхували її , тикаючи свої короткі мордочки до очей, вух шиї. Аріза відповідала їм такою ж приязню.
…Зграя прийняла чужинця. Аріза з честю витримала ще один екзамен на право жити, бо перебути зиму в самоті важко навіть дорослому вовку. Вона швидко звикла до гуртового життя і не розлучалася зі зграєю до весни.
…Наступну зиму Аріза знову провела у тій же зграї, вожаком якої на той час став молодий вовк Хакар, який після смерті батька виборов таке право. Тому під весну Хакарові суперники, які ще носили на своїх тілах сліди його зубів, дозволили йому без зайвих сутичок вибрати пару першим. Його вибір упав на юну Арізу.
У тому ж році Аріза привела семеро вовченят. Вона довго годувала їх молоком, облизувала, пестила і ні на мить не покидала лігва. Усі обов’язки по забезпеченню сімейного добробуту лягли на Хакара, з якими він справлявся дуже сумлінно. Та через місяць Хакар до лігва не повернувся. Стривожена Аріза, не дочекавшись годувальника сім’ї, сама вирушила на полювання, вперше залишивши вовченят без догляду. Вона попрямувала до знайомої полонини, на яку часто виходили пастися олені та козулі. Після недовгої погоні вона осідлала уже немолоду козулю і втамувавши голод поспішила до лігва. Дорогою до нього Аріза відчула вовче сусідство і вона обережно пішла на запах, який був її дуже знайомим.
У лісовій впадині Аріза натрапила на Хакара, який непорушно лежав серед білизни квітучої черемші. Його лівий бік, яким він лежав доверху був пошматований. Аріза лизнула Хакарову морду і той розплющив очі і ледь чутно заскавулів.
Обнюхавши рану, Аріза заповзялася старанно її вилизувати. Хакару це було мабуть приємно, бо він ні разу навіть не здригнувся. Зализавши рани, Аріза відригнула нещодавньої їжі. Хакар вдячно закліпав очима.
Примчавши до ліва Аріза нагодувала виводок і знову подалася в мандри. На цей раз в пошуках безпечнішого лігва. Робила це за велінням вовчого інстинкту, який страхував від можливого канібалізму немічного батька. На світанку наступного дня Аріза почала переносити виводок до нового лігва, яке знайшла майже за десяток кілометрів. До обіду перенесла чотирьох вовченят.
* * *
Після смерті дружини Сидір Опанасович Затула переїхав на проживання до молодшого сина в Карпати. Цілими днями він порався біля хати, а в неділю частенько вирушав у гори. Одного разу він натрапив на вовчат, похапцем скидав їх у мішок, з яким, як і з рушницею не розлучався коли йшов у гори, і швидко подався додому.
Завжди такі справи від робив без огризки совісті , але сьогодні ним оволодів неабиякий страх, а тому додому повертався бігцем. Не заспокоївся навіть тоді, коли поминув ріку і вийшов до городів, що підходили під самісінькі хати.
* * *
Повертаючись за черговим вовченям, Аріза ще на підході до лігва відчула неприємний запах людського духу. А головне – цей запах видався її знайомим і тому особливо стривожив. Підбігши до лігва, вона з жахом побачила, що воно порожнє. Люто загарчавши, тут же кинулася по людському сліду.
Вибігши з лісу, Аріза побачила сутулу постать людини з мішком на плечах, яка уже порівнялася з хатами. У вовчій пам’яті промайнули туманні спогади про дитинство, і вона згадала цю сутулу постать, яка відібрала у неї її братів та сестер. І ось знову…
З тих пір Аріза день в день робила наскоки на свійську череду, яку випасали на луках за селом, а в ночі забиралася на подвір’я і шматувала собак та овець. Незабаром до неї приєднався й Хакар, який, завдяки піклуванню Арізи, швидко видужав. Та від коли на полювання почали виходити з батьками вовченята, наскоки порідшали, а восени зовсім припинилися. Це було пов’язане з тим що почастішали засади та облави, які раз-враз влаштовували сільські мисливці.
…Зима у тому році була ранньою. Сніг випав на ще зелену отаву і на неопале листя. Вовки відчувши скруту опустилися з високих гір поближче до людських осель, де завжди можна було роздобути їжу. По дорозі з гір до зграї прибився вовк-самітник і тепер їх було семеро.
На підході до знайомих місць вовки натрапили на свіжі людські сліди. Аріза враз розпізнала їх запах і першою кинулася в погоню.
Сліди вели до села. Вибігши з лісу, Аріза з пагорба побачила свого ворога, який щойно підійшов до ріки, і ні на мить не зупиняючись, помчала до нього. Хакар біг поряд з Арізою, а за ними мчала уся зграя.
* * *
Полювати великого звіра Затула завжди виходив уночі, бо ходив на полювання з карабіном, якого приберіг ще з останньої війни і тримав його тайком навіть від родичів. Сьогоднішнє полювання було невдалим і повертався він з порожніми руками. Дійшовши до середини ріки, Сидір Опанасович оглянуся, і… волосся на голові стало навдибки: семеро сірих тіней з неймовірною швидкістю наближались до нього. Роздумувати було ніколи. Звичним рухом він зняв з плеча карабіна і ліг на лід, широко розкинувши ноги. Стрілець з нього був неабиякий. Після перших пострілів повалився один вовк, потім другий, третій, четвертий…
* * *
Гучних пострілів, які лунали у сонних горах, Аріза ніби не чула. Навіть тоді, коли її тіло раз-враз обпікав гарячий свинець, вона продовжувала бігти. За декілька стрибків від свого запеклого ворога вовчиця всьоме відчула пекучу біль в грудях, але і це її не зупинило. За якусь мить Аріза вчепилася зубами за руку , яка тримала карабін.
* * *
Залишивши по собі криваві сліди, Аріза подалася у напрямі берега. Але кожен рух давався їй все важче і важче. За декілька кроків від своєї жертви вона повалилася на лід і зрозуміла, що прийшов і її кінець. Але це її не засмутило. Не дивлячись на усю трагічність долі, її очі горіли холодними вогниками перемоги.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510540
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.07.2014
автор: Т. Василько