Все холод, біль, усе чуже навколо,
Живеш у світі цім, як інвалід.
І руки є, і ноги, розум, мова,
А серце в грудях жалісно щимить.
Сказати хочеш все, що наболіло?
Вони ж поглянуть... І махнуть: "Іди!"
Кричати хочеш? Кров вже закипіла?
Та ти собі мовчиш, ну що ж... Мовчи!
Бажаєш ти літать, як птаха вільна?
Тебе трима буденності ланцюг.
Порви його бо ти ж не звір - людина!
Говориш "ні"? Тоді я промовчу!!!
Поглянь на себе: ти, як сіра маса,
Ти зі всіма вбивав свої думки.
І потемніли, і облізли краски.
До чого тут, скажи мені, роки?
Тіло старіє? Збагачується розум?
Та де ж там він, якщо душі нема?
Ти закриваєш сам їй волю, простір,
В клітці буденності гниє з часом вона!
Агов, народ, ми з вами народились
як особистості, ми всі сповна ідей.
У сіру гниль самі перетворились
хто думку власну втратив через день.
Ти схаменись, ніколи ще не пізно
Душі відкрить всі простори життя!
Ми особистості, усі ми люди різні:
Вона і він, і ви, і ти, і я...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507393
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 25.06.2014
автор: Юлія Бричко