[i]«Як же тебе мені мало, мамо…»[/i]
Хочеться кричати… Як же їй у цю мить хочеться щосили кричати. Вона знала, що так буде, очікувала саме цього. Також розуміла й те, що жалітиме, жалітиме усім своїм серцем, але буде надто пізно. Чи мало є таких людей як вона, які у свій час не відпустили чиюсь проти себе вину.
Згадувала лікарняні палати і нерухоме материне тіло. Не було сліз, а тільки почуття вини. Вона не встигла за її життя сказати, що вибачила їй; не встигла сказати, що любить так само як і тоді в той день у батьківському саду, коли хмари здавались живими образами. Не встигла.. Передбачала такий поворот дій, але все ж не переступила через себе. Чи мала вона таке право? Чи можна не пробачати батькам – людям, які дали тобі життя? Ніхто не має права когось судити, але Іванна все ж осуджувала маму, хоч і переконувала себе у протилежному.
Що саме жінка не могла їй пробачити: її відсутність у житті доньки чи байдужість до неї? Важко сказати. У кожної людини своя важка і нікому незрозуміла дорога. Не варто вчити когось як жити, не знаючи як це – бути в тілі того кого вчиш, не знаючи як він чи то вона думають, як відчувають. Звісно є загальні засади і закони виконання яких вимагається від кожного, але ж є і різні нюанси, що не відомі кому-небудь іншому. І все ж, потрібно бути вдячними своїм батькам за життя і бодай за це підтримувати і поважати їх, допомагати і намагатись зрозуміти їхню позицію, приймати їх точку зору, приймати їх саме такими а не тими ким хочеться бачити.
Згадалось як дзвонила мама, а вона – Іванка – просто ігнорувала її дзвінки, вона не хотіла із нею розмовляти, але коли все ж відповідала, то була вкрай холодною і не підпускала до себе не дивлячись на те, що їй хотілось кинути геть усе і поїхати-летіти до мами. Вона хотіла лягти на її коліна і плакати, як у дитинстві, хотілося відчути мамин запах – руки з ароматом хліба. Хотілося розповісте все те, про що не знає ніхто і що так важко засіло у грудях. Але ні, вона не подавала і вигляду, що та жінка, яка зараз розмовляє із нею є такою дорогою їй… Вона просто мовчала і плакала.
«Як же тебе мені мало, мамо…»
Після однієї із таких розмов , взявши олівець, вона просто написала те, що так і не могла сказати мамі…
[i]Заплети мені, мамо, косу
Заплети мені, мамо, косу
як колись у дитинстві у полі.
Пам`ятаєш, благала ти долі
для своєї маленької доні
і дивилася як я росту.
Заплети мені, мамо, косу
і вплети синьоокі волошки,
хай порадують нас вони трошки...
Чому бачу у тебе я зморшки?
Невже стільки пройшло вже часу?
Заплети мені, мамо, косу...
Заспівай ти мені колискову,
щоб у ніч - у холодну зимову
я відчула, що поруч ти знову
і побачила твою красу.
Заплети мені, мамо, косу
як колись, пам`ятаєш бувало
коли серце уперше кохало
болю втрати воно ще не знало...
Витри, мамо, на щоках росу,
заплете тобі донька косу.[/i]
(Після викладення даного вірша у щоденнику, прийшло коротеньке смс: «Давно не был так тронут. Спасибо». І хоч відправник 777, вона все ж знала хто написав, так як у неї був лишень один сумлінний читач, який перевернув усе верх дном і сидів глибоко в її пошматованому серці. Але не про це тепер мова.)
Що тут скажеш. Проблема батьків і дітей чи не одвічна у світі цьому. І не варто судити ні одних ні других, так як кожен бачить усе по-своєму. Це надто глибока для обговорення тема, якій можна присвятити увесь інтервал перебування на планеті, але так і не збагнути до кінця усю суть і складність.
І як би Іванна не опиралась, вона давно пробачила ті рокові і такі важкі для неї слова, сказані мамою.
«У мене нема більше доньки, моя донька померла». Чи можна так легко подібне вибачити? Чи можна так легко сказати таке? І чому, чому такі слова мають право бути сказаними? Як можна поховати ще живу людину, яка досі міркує і відчуває? Як так можна? Ось, саме це все жінка не могла збагнути. Вона тисячі разів давала собі подібні питання, але так і не змогла знайти на них відповідей. Так буває… Буває так.
І знову в перемішку із далекими спогадами недавні. І знову вона там де біла плитка і чорна ніч. Чорна від горя, болю і відчаю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506521
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.06.2014
автор: Ксенія Фуштор