Докотилась, згоріла, змаліла,
До безодні лиш крок.
Невже я колись пломеніла?
Невже колись прагла зірок?!
Чому ж мої руки налиті свинцем,
І голова – порожня пустеля.
Повзу по ній тяжким злочинцем
А вітер попіл стелить.
Так важко піднятись з колін.
Нікого поруч, лиш перекотиполе.
Навкруг вогонь, а в мені тлін.
Невже ж така от доля?
Самотою котитись у безлюдь,
Ловити очима гарячий пісок,
Іти без дороги, як-небудь.
Іти й не бачить зірок.
Та он затоптані вулиці і збиті паркани
Діряві будинки, стіна на стіні.
Так, я згодна, і тебе обираю
Місто, дозволь залишитись мені.
Аркан на шию, каміння на плечі,
Аби не було самоти.
Та ні, це спасіння, яка ж це втеча?
Від себе ніхто не в змозі втекти.
Може хоч тут не буде так тісно,
І люди ходитимуть поруч.
Може ж душа моя дотошно-зловісна
Зможе знайти собі поміч.
Та акорди пісень і крики стагнацій
Злилися тут в шумі німоти.
Гудить металом могила цивілізацій
Зриваючи голос до хрипоти.
Не заповнила я своєї порожнечі.
Була я у ньому, тепер воно в мені.
І знову безлюдь, невдала втеча.
Застигло місто в бурштині.
22.05.14
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500472
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.05.2014
автор: Озелла Радукевич