Якби мій начальник сказав мені: «Дорога колего, ви чудова людина і хороший спеціаліст, але я не можу вас залишити на теперішній вашій роботі, тому що ви не маєте до неї ніякого покликання,»--я би, мабуть, у душі зраділа. Запанікувала би, звичайно (на що я тепер буду жити? нічого іншого я не вмію), але й зраділа б також. Це був би крок до визначеності, якої мені так не вистачає—о, як мені її не вистачає ціле моє життя!
Я, власне, сама навіть підштовхувала їх до цього. Професор, наш керівник, зібрав нас якось усіх разом (чоловік зо п’ять наукових співробітників) і задав нам чисто риторичне, розуміється, запитання про те, чи хочемо ми взагалі писати дисертації. Так запитують школярів, щоб налякати,-- чи планують вони взагалі одержувати атестат зрілості, чи ні,-- сподіваючись цим змусити їх підтягнутися. Усі, звичайно, сказали «так». Я ж, раптово «купившись» на його дружній тон або просто для того, щоб підтримати гру у відвертість (ніколи не впущу нагоди!) , раптом відкрилась і по-дурному чесно сказала «ні». Професор сторопів. Мене це здивувало: сам же запитував?
Добре пам’ятаю, як спускаючись сходами, ловила на собі спантеличені погляди нашої старшої наукової співробітниці, яка раніше завжди була зі мною привітною. Вона не любила, коли йшли проти течії, і завжди була готова відступитися від тих, хто це робив. Колись, одначе, довірившись мені у бесіді, вона розповіла, як дівчинкою любила ходити на демонстрації у хрусткому, твердо-накрохмаленому платті, з пишними бантами на голові і з повітряними кулями в руках. Коли вона розповідала про це через сорок років, очі її світились, розповніла фігура підтягувалась, маленький рот сміявся і вся вона змінювалась дивовижно. І тому, що б вона не робила тепер з егоїзму чи боягузства, я все їй пробачала, пам’ятаючи про ту дівчинку з повітряними кулями і коротке її щастя.
І чого вона так злякалась?
Вікторія Торон
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499686
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.05.2014
автор: Вікторія Т.