Ноги чомусь не тримали.
Хиталась, неначе від вітру.
Ні злості, ні болю, ні суму.
Мені було просто дико.
Пам’ятаю, там була стіна.
Ви проходили швидко мимо.
Так втікають щурі з корабля.
Ви для мене й лишились ними.
Всі привітні, до мене охочі.
Та це лиш сторона медалі.
Ви тоді відвертали очі.
Поспішаючи, бігли далі.
Коли більшість пішла, не дивившись,
Я подала нарешті голос:
"Я образила когось чимось?
Подивіться. Будь ласка, досить!"
Всі завмерли і ніби хором,
Дивовижно фальшивим альтом
Із підлоги підняли погляд
І спинились- актори в спектаклі.
А далі, зі співчуттям, сказали,
Що я-зможу. І ще щось про мужність.
Тоді я збагнула, що то Вона.
Просто. Людська. Байдужість.
Не зриваючи масок похмурих,
Що вже танули находу,
Всі пробігли врешті крізь двері,
Залишивши мене саму.
Нехай славиться сила і мужність.
Потопаючі не вибирають
Кому в штормі подати руку.
А от зраджені двічі вмирають.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497040
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.05.2014
автор: Sylvia Plath