6
«Ну ось, життя продовжується. Ще зовсім нічого і абсолютно усе зміниться на краще. Припиниться це пекло із назвою «сімейне життя». Хіба, такою мала би бути сім`я? Хіба, цього я хотіла п’ять років тому? Хіба, здогадувалась про те що послідує після? Ні… Мріялось зовсім про інше. Мабуть, уся причина в тому, що ми не розуміли усієї відповідальності яку покладали на себе, і не розуміли значимості самого слова ШЛЮБ. Були молоді? Та не настільки вже. Нерозумні? Не навчені чи несвідомі? Та що тепер гадати. Максимка шкода, але так далі тривати не може. Давно уже нема любові, не відчутно і присутності поваги. Для чого тоді мучити одне одного, якщо кожен окремо зможе бути щасливим, тим паче, що у кожного із нас уже є людина задля якої хочеться дихати. Ну трапляється так. Що ж тепер? Ще зовсім нічого… Завтра останнє слухання і… кожен піде своєю стежкою… Завтра..», - ось такі думки роїлися в голові Іванки, яка в цей час вправно вишивала і водночас очікувала дзвінка поки що іще законного чоловіка, який забрав на вихідні сина. Вони уже три місяці як роз`їхалися по різних квартирах, так як жити разом було уже неможливо. Постійні скандали і звинувачення вкінець таки зробили свою справу і сталося те, що сталося. Адже, погодьтеся, що таки важко співіснувати в одному середовищі кардинально різним людям, у яких навіть спільних тем для розмов не те що нема – їх не існує. Чому тоді вони вибирають один одного? Адже, ніхто нікого не силує ставити підпис і називатися половинкою подружжя. Можливо, брак правильного виховання. Сказала б, що усьому виною юність чи порив, але це буде неправильно, бо саме неправильне виховання і відсутність самовиховання впливають на ту ж юність і необдумані кроки. Молоді люди не до кінця розуміють самих себе, їм важко відрізнити кохання від закоханості, а слова про завтрашній день взагалі викликають бурю емоцій, але не думки на цей рахунок. «Якось буде…», - часто кажуть батьки видаючи уже вагітну доньку заміж за батька дитини, який вперто не хоче ні одруження ні тим паче тієї ж дитини. А що буде? Чому ж було не пояснити тій самій доні що добре, а що погано? Чому ж не дати їй ще й релігійне виховання? Чому не показати приклад сім`ї в якій чоловік голова, а дружина душа? А потім усі докори виливають на своїх же досі несвідомих дітей. Ну звісно, що так їм легше. Таким чином усю свою вину із себе, одним реченням із нескладних і таких банальних слів, змахують як пір’їнку. Так легше. Ніхто не каже, про те, що нема вини на дітях. Вона є, але і свою не варто забувати. «Якось буде…» і чиєсь життя пульсує так само як і до усього , а чиєсь котиться каменем у бездонну прірву, щоб ніколи із неї не повернутися. Так званий голова сім`ї втопить себе у пляшці, а та сама колись не навчена батьками доня проклинатиме свою жіночу долю. Ну звісно, що це не єдино можливий варіант розвитку подій у схожій ситуації, але він найбільш ймовірний і має право на існування. Так, саме так – має право на існування, хоч і не хочеться цього.
«Ох, Андрій… Де ж ти тепер? Як ти? Моя радість, яка давала наснагу. Як же я перед тобою завинила і так залишившись невибачною продовжую ходити планетою. Важка моя ноша, але я її заслужила. Ти часто приходиш до мене снами. І, хоч ти так і не повірив, але я тебе люблю. Тією чистою любов`ю, яка робить мою душу крилатою. Я літаю, як і в дитинстві…літаю.
Якби ж то хоча б голос твій почути. Ти ніколи не розумів мого бажання почути тебе. Завжди казав, що запишеш на плівку, щоб я слухала його. Чомусь не розумів. Андрій… Богданович… Чи згадуєш ти мене? Без тебе усе не так. Навіть Земля повільніше крутиться, а час – він застиг на місці, я ж досі там – я живу тим роковим днем, коли втратила тебе. Це важко…», - продовжували змінюватись думки. Уже не вишивали жіночі пальці, а погляд був прикований у якусь точку простору про яку читач може тільки догадуватись, оскільки він був скляним, прозорим і навіть відсутнім. Наче, вона дійсно не знаходилась у даному вимірі, тіло тут, а душа – там де закінчилось щастя ледь переступивши поріг серця. І знову ж таки назріває питання: чи правильно це – жити якимось днем, жити якоюсь людиною, вибраними спогадами? Скільки ж різних відповідей можна було б почути на цей рахунок. Але котра із них вірна зрозуміти не так уже й легко. Жити якоюсь людиною це свого роду зробити із неї такого собі ідола із живої плоті. А чи не є гріхом ідолопоклонство? Жити якимось конкретним днем – це застрягти в часі, усі навколо ідуть вперед, а ти стоїш вперто і непорушно. Нам дане життя як дар, тож не варто ним нехтувати, це безцінний скарб для вдосконалення душі. Жити вибраними спогадами, що пов’язані із втраченим – це чіплятися за них,не відпускати минуле, картати себе, щоразу випробовуючи власне сумління і додаючи ще більшого болю собі ж. Хіба, не так? (Спростуйте мою думку, переконайте в іншому. Я радо прийму Вашу, якщо вона буде аргументована і доведена.)
Почувши дзвінок у двері і механічно підвівшись та відчинивши їх, Іванка знову прийняла своє попереднє положення. Вона на диво навіть не запитала хто там, а просто відчинила. Це був майбутній колишній чоловік із сином. Майже нічого не сказавши він просто розвернувся і пішов геть, а син усією своєю силою обійняв маму і щось по-дитячи щебетав.
- Как ты меня любишь?
- дуже…
- Ну как?,- перепитав усміхаючись Андрій, який побачивши зніяковілість додав, - ну покажи, как маленькие дети показывают.
Іванка що є сили обійняла його і ніяк не могла розімкнути рук. Саме так як тепер обіймав її синочок. Спогад сам по собі накрив собою все навколо. І тільки й лунало «как маленькие дети показывают…»
Наступного дня усе так і відбулось як планувалось – тихо і мирно. Була сім`я, вірніше її видимість, а стало дві вільних людини, яких пов`язує тільки спільна дитина. Так часто буває і основне не завдавати дитині травми, хоча розлучення батьків уже є травмою.
Пройшов тиждень із того дня, вірніше п’ять днів. Син знову із батьком, а жінка із своїми роздумами.
Багато хто не любить міської суєти, але Іванка не належала до цієї категорії людей. Місто її вабило своїм шаленим стилем. Можливо це відбувалось тому, що за його темпом вона губила свої особисті думки та переживання. Вона любила прогулюватись не поспішаючи і розглядаючи людей, намагаючись розгадати, що ж приховано за тією чи іншою людською маскою. Так, саме маскою. Як їй здавалось, в однієї людини може бути багато таких масок і їх кількість залежить як від досвіду, так і від спорченості тієї ж особи світом у якому вона живе. Прогулюючись одного недільного ранку, вона знову ж таки вела із собою розмову, спостерігаючи за статним мужчиною, який її обігнав і йшов попереду.
«І так… На вигляд років не знаю скільки, бо не бачила обличчя і рук. Ідемо далі. Швидка хода… Він явно поспішає кудись, можливо, на роботу. Сумка через плече… Або ноут, або ділові папери. Явно офісний робітник. Проте у неділю вони навряд чи працюють. Практично не дивиться вниз… Мабуть завищена самооцінка. Взуття… важко сказати, не бачу. Одяг… хм… людина або не високих статків, або ж їй байдуже хто і що скаже, головне щоб було зручно. Явно йому байдуже на загально масову думку. Волосся чи то русе, чи навіть злегка сивувате… І… ну звісно о-ку-ля-ри.»
Іванка так захопилася вивченням особи попереду, що не помітила як слідувала за ним, забувши куди хотіла піти сама. Звісно, що просто так дане переслідування не могло закінчитися і ось воно – вона перечепилась через суху гілку, яку досліджуваний об`єкт, не дивлячись під ноги вправно переступив, і благополучно приземлилась на тротуар скрикнувши від несподіванки. «Піддослідний» виявився людиною вихованою і почувши жіночий майже благаючий допомоги голос оглянувся, щоб оцінити ситуацію позаду нього. І що він бачить? Як молода жінка із подертим до крові коліном підвелась і оглядає свої ноги. Право, ситуація кумедна. Він підійшов до неї ближче із питанням:
-Как Вы?..
Голос… який же це був знайомий голос. Нехай промовляє знову, вона б його слухала і слухала. Закривши обличчя долонями, боялась глянути на нього.
- Как Вы? - вперто продовжував чоловік.
- Все гаразд, дякую., - і руки звільнили обличчя, а очі підвелися вгору. Поруч проходили люди, і ніхто не звертав жодної уваги на побите коліно і дві пари очей, які дивились не відводячи погляду, здавалось, прямісінько в душу тому хто був навпроти.
- Ну, здравствуй…, - порушив мовчанку Андрій. Та здавалось його не чули. Сіроока продовжувала мовчати і дивитись на нього.
«Такий же, не змінився. Рідний і далекий. Ображений на мене і мої нерозумні вчинки, але все ж добрий і ніжний. Такий же… Я сплю… Я скоро прокинуся. Сон не може бути настільки явним. Зараз розвіється і, все зникне. Знову буде порожня квартира і вічні болючі спогади. Такий же… Мій.. Мій? Мій!?...», - вуста оніміли, але свідомість кричала з останніх сил, намагаючись привести до тями свою хазяйку, яка, здається, втратила не те що дар мови, але й дихання. Поволі жінці починало паморочитись в голові. Не чекала вона такої зустрічі. Тисячі разів прокручувала в думках саме цю зустріч, але такого варіанта у неї не було. Враз думки розсіялись і вона знову впала, але цього разу не спіткнувшись, а втративши свідомість. Коли очі розплющились, то вона знову перед собою бачила зелені очі у яких колись втопила усю себе і досі не може вибратись із їх озера.
- Ти мені снишся?
- Нет. Ну, привет. И только не вздумай опять отключиться, - доброта, турбота, хвилювання – це все відчувалося в тембрі його голосу.
«Нехай говорить… Я так скучила… Нехай же..»
- Привіт., - і підвелась із лавочки на якій, як виявилось, лежала поки її всіма правдами і не правдами не привели до тями, - пробач, що так вийшло. Я не хотіла саме так. Якось незручно.
- Ладно тебе, брось.
- Я піду, мені пора…
- Я провожу, а то снова…
Іванка не перечила, так як знала, що цій людині перечити не варто. Цей урок вона добре засвоїла. Всю дорогу Андрій щось розповідав, але його співрозмовниця мало що чула із сказаного ним. Вона намагалась, але ніяк не могла відійти від шоку раптової і такої бажаної зустрічі. Усе що вона вловила, так це те, що скоро він поїде у Росію на постійне місце проживання. Сльози душили, але вона все ж вимовила:
- Я рада за тебе. Нарешті ти будеш там, де витає твоя вільна душа. А тіло і душу… їх не можна розлучати. Не можна…, - і знову думки накрили. Чоловік в свою чергу знову щось розповідав і мимоволі перейшов на політичну, усім наболілу, тему.
- … понимаешь?
- Угу., - а що вона розуміє Іванка так і не втямила. Він так близько. Але такий не її… Тільки б не заплакати. Тільки би стриматись.
………………………………………………….
- Прийшли.
- Вот и славно. Ты дома, я пойду.
- А, може, кави… на каву… хочеш?... зайдеш?.. – несміливо, майже пошепки вимовила жінка.
- Мужа дома нет что ли?
- Нема і не буде.
- А что так?
- Та… так., - і відчинила двері квартири, правда не з першого разу, бо руки по-зрадницьки тремтіли від хвилювання.
«Тільки б не заплакати… не мій… далекий… так поряд…»
Невелика за розмірами квартирка містила кімнати, мабуть, дві. Скромна і затишна. Легкий квітковий аромат лоскотав нюхові рецептори.
Швидко знявши взуття, Іванка миттю побігла на кухню заварювати каву, вірніше заряджати кавоварку водою та кавою. Андрій, спостерігаючи за нею, нишком усміхався. Він розумів, що йому тут раді як ніде на всій земній кулі. І якщо б не факт, що тут проживає інший чоловік, то йому б здалося, що це його дім і його сім`я, так як усе тут дихало, здавалось, його сімейним затишком. Чоловік підійшов до неї настільки близько, що Іванка відчула його запах, який ніколи б не сплутала із будь-яким іншим. І знову почало паморочитись в голові, але… її огорнули сильні і такі бажані руки, утворивши на талії замок, який, наче сам промовляв, що із нього ніколи і ніякими силами не вибратись слабкій жінці, яка все життя намагалась здаватися сильною. Вдих на повні груди і такий сильний мужчина перестав контролювати свої емоції і бажання. Як виявилось сильний по житті – безсилий перед тим, що творилось всередині нього. Божевілля… ось, що відчували ці дві душі, які сплутались у безмежному просторі маленької кухні. На якусь мить запротестувало тіло під обіймами, але дуже швидко здалося, відчувши м`яку і беззаперечну силу духу того хто настирно без зайвих питань і дозволу брав у полон. Це було щось більш як дотик – це була нікому нечутна розмова двох душ, це були німі слова, які розуміли тільки двоє.
Ноги Іванки підкосились і Андрій вправно зловивши жінку підняв її на руки і… і слова були зайвими. Навіть моєму читачеві не слід заглядати і думати над тим що саме було далі, оскільки його це не стосується.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496523
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.05.2014
автор: Ксенія Фуштор