Жінко, ти хоч собі не бреши. Бо якщо вже ти,
то що говорити про інших?
Збирай далі мушлі з темних садів, розкинь по підлозі
нестиглий цвіт вишень.
І море в собі бережи, як копійку порядний касир,
зарплату якому затримують тиждень.
Жінко, від тебе знову втікає табун черепах, що їх
ти пастушиш, вбиваючи ночі.
Панцирі їхні міцні та робочі, душі – буремні, та
більшість зубів – ще й досі молочні.
Самотності триста років слізьми із нутра
плазунам кровоточать.
Жінко, твої равлики знову сховались - не бачать
виходу з тієї сторони потойбіччя,
бо коли віра в себе тріщить, як глина на
усміхненому не до речі обличчі,
чим її окропити – святою водою, портвейном чи
спиртом, де градуси вбивчі?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496262
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 02.05.2014
автор: мАліна