1
У найпотаємнішому закутку планети, там де в прозорих водах миють свої ноги заплакані верби, а солов`ї витьохкують їм найніжніші мотиви, залишилося забуте дитинство – найщиріша пора життя кожної людини. Воно досі блукає поміж високої, пахучої трави і наспівує нескладні мотиви солодко-медовим голосочком. Босими ногами по ранковій росі пробігає, зустрічаючи сонце і, тягнучи до нього маленькі руки. « Доброго ранку, сонечко! Як тобі спалося?... ммм… зрозуміло. А мені снилося, що.. що я літаю. Я летіла як пташка – високо і вільно. Вітер летів поряд мене і підхоплював, щоб бува не впала. Так хороше, сонечко, як же було хороше і легко. Я хочу ще, хочу летіти понад хмарами високо-високо аж до тебе…» Сміється ранкове сонце разом із вітром із дитячих мрій. Мале дитя не розуміє: сонце може спалити до тла, не залишивши нічого живого ні в душі ні на тілі.
Запах свіжості, зелені і безтурботності витає поміж дерев у старому саду, посеред якого уже не один рік вислуховує таємниці кремезний дуб, який кидає свою тінь на співрозмовника так, наче, намагається захистити його від усього злого і підступного. Стоїть, гордо дивлячись на життя мудрим і розсудливим поглядом. Обійняти, бажання обійняти його, скільки стане рук, і так стояти вічність, вдихаючи аромат кори, який досі переплітається із духом життя. Заховатися у гіллі і злитися із листям, яке мимоволі, наче жартома, то лоскоче біле личко, то обіймає лагідно як руки мами. Мама… Її руки пахнуть теплом і свіжоспеченим (щойно з печі) хлібом; волосся таке м`яке і розкішне. «Я найщасливіша у цілому світі, адже у мене найкраща мама. Матусю, притули мене міцно і ніколи не відпускай, будь завжди поряд, а я любитиму тебе. Ти у мене така.. така…», - і заплющивши очі та розставивши руки якомога ширше, починався коловорот поміж дерев, через нестримне бажання віддавати свою любов, усю до остатку. Світ крутився у тому коловороті як кулька, так само легко і швидко. Аж раптом падіння. Усе зупинилося, але всесвіт і надалі продовжував крутитися. Зелені від падіння коліна, на яких виднілася свіжа кров, озивалися навіть не болем а швидше розгубленістю і нерозумінням того що сталося. «І чому усе продовжує крутитися якщо я уже сиджу? І чому червоні патьоки, якщо мені не болить? І взагалі, звідки вони узялися? І де це раптом поділася мама? Мамо, мамочко! Нема. Пішла, либонь поратись біля худоби. Ех… Хороше як. Онде хмарка, ще одна і ще. Як же весело за ними спостерігати, вони ж вимальовують сюжети, як на малюнках. Онде пролетів крокодил, а там дядько із вусами, щось чи то кує чи то читає. Ще одна… А де ж подівся літаючий крокодил? І чому це раптом на його місці опинилась якась незрозуміла пляма, що почала набирати форму вази? Нічого не розумію. І чому це так печуть коліна? А, геть забула, я ж вдало приземлилася. Яке все-таки дзеркально-чисте небо, голубе як мої очі. Саме так, небо таке як очі і ніяк не навпаки.» Після подібного роду міркувань, очі повільно закривалися і дійство переходило на стадію мріяння. Вітер продовжував дбайливо перебирати волосся розплетеної русої коси, а сонце пестити дотиком закриті повіки і веснянки, що розсипались дрібним намистом на полотняно-білому личку. Десь з далини доносилися звуки: працюючого трактора і навіть не одного; хтось уже повів на пасовище скотину, яка нетерпляче давала про це знати своїм низьким голосом; півень запізнившись прокукурікав свою пісню , але так і не зміг перевершити солов`я, який із досвітку дзвінко виспівує. Усе змішалось і зав`язалося в одну спільну картину, яка чомусь яскраво поєднувалася із нотами і переливалася невимовно-багатими барвами, що мерехтіли тисячами відтінків, то відлунюючи дзюрчанням струмка біля криниці, то м`якістю і свіжістю трави під головою.
Щодня все нові ідеї і питання приходили на думку Іванці, і вона знову і знову намагалась докопатися, наскільки це було можливо у її віці, до істини. Та найбільш цікавило чому небо не падає на землю, і чому вона – Іванка – не може упасти в небо. Іноді, лежачи на землі і, дивлячись у блакить, здавалося що от-от ще зовсім трішки і вона відірветься від землі, відірветься і впаде таки в небо. Бувало, що тіло було розслаблене настільки, що і справді у відчутті невагомості наче падала, вірніше летіла ввись. Яким же було розчарування, коли хтось гукав і приходилося повертатися до реальності, повертатися і розуміти що все що тільки-но було – лишень фантазія, мрія.
А мрії… вони здійснюються? Чи, може, так і залишаються тільки мріями?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495824
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.04.2014
автор: Ксенія Фуштор