Люблю старі, покинуті будинки. Вони дихають по-інакшому, ніж нові будівлі. Їхні подихи безсилі, уривчасті і ледь чутні серед людського швидкоплинного натовпу.
Такі занедбані будиночки навівають сум, а ще….а ще ностальгію.Вони зруйновані, пошматовані.Вони скалічені і безпомічні. Їх поглинула вирва забуття, з якої вже ніхто не повертається.А якщо підійти до них і придивитись ближче, то можна побачити в їхніх розверзнутих глибинах ДУШУ! За чимало років на ній накопичились мільйони спогадів і вражаючих картин минулого.
Ці нещасні споруди готові поділитись своїми спогадами з кожним, хто захоче їх вислухати, проникнутись їхнім світом.
Неважко уявити, що в їхніх закинутих кімнатках-клітинах вирувало життя. Хтось народжувався, ощасливлюючи світ, хтось помирав, залишаючи за собою лиш сльози і гірку тугу.
Колись тут лунали дитячі голоси, все наповнювалось дзвінким, світлим і безтурботним сміхом. Змінювались один за одним покоління….
А скільки бачили ці багатостраждальні стіни? Вони безмовно споглядали чимало життєвих драм, моментів,коли людські долі розлітались на друзки, або навіть тих самих історій кохання, від яких перехоплювало подих.А ще більше бачили вони пекучих та болючих розставань.
Вже давно може і не бути на світі героїв цього реалістичного фільму, але стіни все ще пам’ятають….
Хочеться доторкнутись до таких стін і з відчаєм спитати: «За що так з вами вчинили люди? За що? Чому не зберегли? Чому залишили помирати та згнивати в сучасному світі? Чому нікому не потрібна ваша багатостраждальна доля?
© Леся Приліпко,15.04.2014 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494907
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.04.2014
автор: Леся Приліпко-Руснак