[i] Вона ішла містом глухим і марудним,
Вдихала усю суєту до кінця.
Її пестив вітер кругом привселюдно,
Шептав про кохання, про краще життя…[/i]
[b] 1[/b]
Краще життя? Що можна вкласти в поняття «краще життя»? Для когось – це лишній окраєць хліба, комусь – це шматочок масла до того хліба, а хтось себе буде відчувати нещасним, маючи розкіш і достаток. Такий світ, такі його цінності…
Шум трамваю, що відміряв відстань і життя, вернув її в реальний світ. В останні місяці, а може вже й роки, такий стан був для неї звичним. Вона не відганяла цих похмурих думок, не мала бажання з ними подружитися, вона просто була нейтральна… Нейтральна до всього і всіх, що її оточувало.
Порив вітру закрутив до верху волосся, воно було у неї напрочуд гарне. Жінки її віку уже давно скаржаться, що не мають тої красоти, що була в молоді роки, але це не про неї. Не зважаючи на «подарунки», які їй підкидала пустунка-доля, вона зберегла жіночність, вміння триматися на людях, вона вміла показати себе з тої сторони, коли приємно самій, а ті, що постійно їй заздрили відвертали погляди і закушували губу. Так, їй заздрили, вона це знала. Сьомим відчуттям, інтуїцією вона відчувала, що заздрість була. Вона проявлялася у всьому: у відношенні людей до неї, у тому, що вона ніколи не була поза увагою і навіть під час банальної розмови вона ловила ті компрометуючі погляди співрозмовника.
Трамвай, який гордо ніс на лобі цифру "чотири", під’їхав на зупинку. Він завезе її на станцію, де вона пересяде на свій автобус. Швидше б. Обласний центр уже втомив, він неначе хизувався перед нею кількістю транспорту, шуму і незважаючи на те, що весна тільки що вступила у свої права, пилу. Місто дійсно було сірим і марудним.
Сівши на сидіння, вона дістала люстерко: напевно щось потрапило в очі. Вони в неї були гарні. Ні, ви не зрозуміли, вони в неї були дійсно гарні, їх глибина топила в собі не одного хлопця далекої юності. Сіро-голубий колір поглинав усіх, хто на них задивлявся.
Трамвай різко зупинився, це ще не була зупинка. Люди, що стояли вільно, попадали один на одного і виказували своє невдоволення. По вагону поповзли чутки, що на лінії аварія. Значить на цей рейс автобуса, що їде в село вона вже не встигне. Ні, вона не панікувала, не змінився її душевний спокій, вона знала, що через дві години прийде другий автобус і вона поїде в свої рідні Бистричі. Дарма, що чекати потрібно більше двох годин. Вона просто буде думати…
Вона любила думати… І знову про те саме життя, щастя, мрії. Чи була вона щасливою? Так, звичайно, так, сказала б вона всім тим, хто б її запитав. А для себе? Що відповісти собі? Себе ж обманути важко. Мама і дружина, двоє чудових дітей - син та донька. Свій будинок в селі неподалік обласного центру, автомобіль, маленьке господарство, щороку відпочинок на морі… Чи не щастя це? Чи це не ті цінності про які мріє кожна жінка? А ще є такий критерій, як кар’єра. Вона ніколи не переймалася цим параметром життя. Жила і працювала, як уміла, оцінку давали їй люди і саме життя.
Незчулася, як приїхала на автостанцію. Автобус уже рушив в рейс по звичному маршруту. Вона зайшла у скверик, присіла на лавочку, чекати наступного майже дві години. Привокзальна площа жила своїм життям, тут все продавалось-куплялось, спішило і доганялось, інколи встигалось, а інколи просто чекалось на лавочці. До неї підійшла бабуся:
- Доню, у тебе якісь негаразди?
Ех, бабусю, бабусю…
[b]Далі буде…[i][/i][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492835
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.04.2014
автор: irinag