Останні з покоління.

             В  основі  невигадана  історія  реальної  людини.  Імена  не  змінені.
           Невдоволення  і  буркотіння  монотонно  доносилося    із  сусідньої  лави  невеличкого  скверику.  Нервове  напруження  школярки  перебивало  чарівну  симфонію  пташиного  співу,  перериваючи  його  своєю  розмовою  по  мобільному:  «  Та  ну  її!  Дістала  вже  школа.  Особливо  ця  історія.  І  кому  вона  треба?    Всі  ці  дати,  факти  -  нудно.  …Так,  знову  сьогодні  прогулюю!...  Ну  а  що  я  зроблю,  якщо  не  моє  воно?!  Ну  не  припала  вона  мені  до  душі!  Ось  потрібно  було  підготувати  розповідь  про  українців,  які  були  під  Польщею  на  початку  минулого  століття.    А  що  тут  розказувати:  пани  панами,  а  люди  на  них  працювали,    бідкалися  щоб  було  що  їсти,  у  що  вбратися  і  щоб  здоров’я  було  -  все  ті  ж  проблеми,  як  і  завжди.  Якби  ж  та  історія  допомогла  мені  мої  проблеми  вирішити.  …Так  ж  мою    ж  маму  нещодавно  прооперували,  то  ж  вдома  мушу  сама  вечерю  робити,  прибирати  і  все  таке.  …Та  нехай  знову  ставить  незадовільну,  і  мораль  читає    -  байдуже.  -  і  школярка  поглянула  на  годинник  -  Мені  ще  пів  години  тут  сидіти,  доки  урок  закінчиться…Гаразд,  бувай.  Потім  здзвонимось!».
           Закінчивши  розмову,  дівчина  зручніше  вмостилась  на  лаві  і  вже  хотіла  була  зайти  в  мережу  інтернет,  аби  не  нудьгувати  доки  чекаєш.  Та  несподівано  їй  завадила  бабуся,  старенька  як  світ,  але  з  очима  повними  надії.  Підвівшись  із  сусідньої  лави,  вона  підійшла  до  школярки,  і  присіла  біля  неї:
             -  Прогулюємо?
             -  Ага.  -  з  байдужістю  відповіла  школярка,  поглянувши  на  стареньку,  і  далі  зосередилась  на  клавіатурі.
             -  А  я  теж  школою  не  довго  обтяжувалась.  -  загадково  продовжувала  бабуся  -  Лише  чотири  класи  закінчила.
Дівчина  зацікавлено  поглянула.
         -  Як.  Всього  навсього  чотири?  
         -  Так.  -  усміхнулась  та  -  А  що  ще  потрібно:  читати,  писати  і  рахувати  навчилась  -  то  й  досить.
         -  Круто!  А  як  же  далі  десь  навчатись,  на  роботу  кудись…?
         -  А  я  потім,  як  виросла,  в  магазині  продавцем  працювала.  Рахувала  без  калькулятора:  все  в  голові  -  і  ніколи  у  мене  не  було  ніякої  недостачі.
         Знаєш,  у  нас  дитинство  тоді  було  дещо  інакшим  ніж  зараз.  Мене  взагалі  спочатку  не  хотіли  віддавати  у  школу.
       -  А  це  чому  ж?
       -  Тоді  школи  лишень  починали  відкривати,  і  навчання  ще  не  було  обов’язковим  для  суспільства.  -  почала  розповідати  бабуся  про  своє  дитинство,  пригадуючи  ті  дні:
Пригадала  вона  як  шестирічним  дівчам    бігла  у  будинок  до  матері,  котра  постійно  заклопотана  своїми  домашніми  справами,  бідкалась  про    буденне,  земне:
       -  Що  тобі,  Ганусю?  -  помітила  мати  на  порозі  зашарілі  оченята  донечки.
       -  Мамо,  дайте  мені  десять  копійок.
       -  Навіщо?
       -  На  олівця  і  зошита.  Я  до  школи  хочу.  Продавець  сказала,  що  все  це  буде  десять  копійок  коштувати.
     -  Нічого  тобі  більше  робити?  Іди  батька  питай,  я  що  без  нього  можу  сказати.
   І  малеча  побігла  до  свого  татка  у  кузню,  де  він  працював.  Перекрикуючи  звук  удару  об  метал,  вона  промовила:
     -  Татку,  можна  десять  копійок?  Я  до  школи  хочу.  Мені  на  зошит  з  олівцем.
       -  Питай  у  матері.  -  заклопотано  відповів  той  -  Мені  ніколи,  не  заважай.
     І  Ганнуся  повернулась  назад:
     -  Мамо.  Тато  казали  у  вас  питати!
     -  Ну  коли  казав,  то  іди.  Візьми  у  батька  гроші.
     І  мала  знову  побігла  до  кузні:
     -  Мама  не  проти.  Казали  щоб  ви  гроші  дали.
     -  А  з  ким  же  ти  будеш  ходити  до  тієї  школи,  сама  чи  що?
     -  Та  ні.  Онде  дядька  Пилипа  донька  ходить,  вже  другий  рік.  А  по-сусідству,  через  три  хати,  Орест  малий  теж  хоче  іти.  Буде  з  ким.
     -  Ну  гаразд.  Іди  вчися.  Тільки  грошей  тут  у  мене  не  має.  Я  у  хаті  залишив.  Нехай  мати  тобі  дасть.
         І  дівча  знову  подалося  назад,  вже  дещо  втомившись  від  біганини,  але  отримавши  від  матері  тих  десять  копійок,  таких  жаданих,  вона  наче  на  крилах  неслася  у  крамницю  по  зошит  з  олівцем,  мріючи  про  навчання.
           Школа  ж  зустріла  Ганнусю  по  рідному  тепло,  але  водночас,  з  суворістю  батька,  що  ради  дисципліни  змушений  інколи  у  своєму  вихованні  використовувати  і  чари  різочки.  У  класі  були  діти  різного  віку,  і  малі  і  старші.  Як  і  годиться,  доросліші  сиділи  на  задніх  партах,  а  менші  поближче  до  вчителя.  Та  всі  разом  вчились  і  читати  і  писати  і  рахувати,  і  ще  багато  чого  іншого  навчав  дітей  їхній  вчитель.  Ось  тільки  при  якомусь  непослухові  він  різко  міг  шмагнути  малечу  указкою  по  їхніх  маленьких  долонях  -  аби  пам’ятали  науку.
         -  І  що  вас  ось  так  били  по  пальцях?  -  шоковано  перепитала  дівчина  у  бабусі  Ганни.  
       -  Та  я  не  багато  раз  відчула  науку  указки  -  посміхнулась  старенька,  пригадуючи  одні  із  найкращих  своїх  днів  -  Я  ж  старалась,  була  непоганою  ученицею.  Я  ще  й  досі  трохи  пам’ятаю  вірш  про  ластівку,  який  ми  розучували  на  весні.
       І  Ганна  прочитала  по-польськи  декілька  рядків  віршу.
     -  Так  це  ж  не  по-нашому?
     -  Польська  мова.  Я  ж  з  тієї  частини  України,  що  до  тридцять  дев’ятого  року  була  під  Польщею.  І  школи  у  нас  тоді  були  польські.
     -  Оце  так.  -  задумливо  промовила  дівчина  -  І  що  ви  закінчили  чотири  класи,  а  далі  що?
     -  А  далі  я  пішла  служити  до  пані.
     -  До  панів?  Малою?
     -  Так.  -  усміхнулась  бабуся.        І  Ганна  продовжила  розповідь  про  своє  дитинство  -    Невдовзі  після  того  коли  я  закінчила  чотири  класи  польської  школи,  до  нас  прийшла  дружина  місцевого  пана,  котрий  мав  землі,  чимале  господарство  і  за  певну  платню  наймав  до  себе  робітників.  ЇЇ  звали  Вірою  -  українка,  що  вийшла  заміж  за  польського  полковника,  Дзівіцького  Фелікса:
       -  Доброго  дня  вам,  господине!  -  звернулася  пані  до  матері  Ганни.
       -  Доброго  і  Вам!
       -  Я  до  вас  у  справі.  Знаю  що  діток  маєте  багато.  А  мені  пастушка  потрібна,  аби  худобу  випасати.  Будемо  платити  щомісяця  по  два  злотих.  Кормити  будемо,  не  обділимо.  Вона  буде  жити  у  нас.  А  при  потребі  ми  її  до  вас  будемо  відпускати.
Мати  подумала  хвильку:  «Кого  ж  можна  відправити:  є  восьмеро.  Ті  ще  дуже  малі.  Одарка,  найстарша,  і  мені  в  поміч  пригодиться,  а  Ганну  ось  саме  в  раз  буде.»  Та  й  на  тому  і  порішила:
         -  Ганю!  Ганю!  Ходи-но  сюди!  Ось,  пані  на  роботу  кличе,  худобу  пасти,  підеш?
         -  Якщо  скажете,  мамо.
         -  Ходи,  доню,  іди.  Тільки  гляди  ж  мені,  слухайся!
       Босоніж,  як  по-звичаю  на  той  час  ходили  селяни,  з  невеличким  клумачком  власних  речей,  десятирічна  Ганна  подалась  на  свою  першу  роботу.  ЇЇ  зустрів,  по-сучасних  мірках,  невеличкий  будинок,  але  на  той  час  -  справжній  панський  дім:  довгий,  на  декілька  кімнат,  по  окремій  світлині  для  кожного  члена  сім'ї,  з  кухнею  і  їдальнею,  де  пани  приймали  своїх  гостей.  А  для  прислуги  поруч  окремо  стояв  інший  будинок.  І  для  худоби,  не  так  як  у  звичайних  селян:  в  сінних,  зразу  за  стіною,  при  вході  до  хати  -  а  в  окремому  приміщенні,  у  стайні  та  у  хлівах  розміщували  худобу.
           На  подвір’ї  щодня  лунали  гелготіння    гусей,  кудкудакання  курей,  обзивалась  худоба,  не  відставали  від  тваринного  хору  і  пси  й  щовечора  подавали  свій  голос  ненаситні  свині.  Було  біля  чого  ходити.  Наймити  метушились  на  полі  біля  зернових,  жінки  ще  й  городину  обробляли.  Працювали  люди  у  панському  млині,  в  його  кузьні,  у  саду,  в  будинку  -  аби  тільки  куховарка  справлялась  всім  наварити.  Котрі  додому  щодня  ходили,  а  хто  жив  у  пана,  так  як  мала  Ганна.
Щоранку,    удосвіта,  вона  гонила  худобу  на  пасовисько.  Тепло,  чи  вітряно,  а  також  і  в  дощ  мусіла  іти;  не  так  вже  й  близько,  ще  й  корови  не  спутані,  аби  лиш  поспішати  за  ними.  Та  й  ще  пильнувати  потрібно  аби  бува  у  город  не  забрели  і  шкоди  не  наробили.  Ніколи  не  забуде  Ганна  як  у  пізню  осінь,  в  сезон  холодних  дощів,  коли  вже  близько  до  зими,  але  остання  трава  ще  не  втратила  свого  соку,  як  вона  у  свіжій  калюжці  коров’ячої  сечі  гріла  свої  босі  ноги.  Калюжа  за  калюжкою,  і  так  до  вечора  перебивалась.
             А  потім  тепла  кімната,  гаряча  вечеря  у  компанії  молодих  дівчат,  та  жартівливих  жіночок  і  несподіваний  сюрприз  від  панів:
           -  Ганю,  ось  це  тобі.  Подарунок  від  нас,  аби  ноги  не  мерзли.  -  і  пані  простягнула  дівчині  нові  черевички,  зручні  та  теплі  -  Злоти,  зароблені  тобою,  ми  віддали  твоїм  батькам,  так  як  і  щомісяця  робимо,  а  це  ось  тобі.  Бери.
         -  Дякую!
         А  довгими  вечорами  Ганна  з  захопленням  вчилася  вишивати.  Пані  їй  дала  тканини  і  ниток,  і  навчала  дівчат  вишивати.  Було  й  таке,  що  вона  навчала  їх  і  куховарити.  Власне  пані  Віра  й  сама  ніколи  не  сиділа  без  діла:  то  вишивала,  то  пряла,  частенько  і  на  кухні  куховарила,  і  за  будинком  потрібно  було  наглядати,  а  діток  ще  двох  мала  -  не  було  у  неї  звички  рахувати  ворон  чи  цілий  день  витрачати  час  на  читання  книг,  які  нині  вміло  замінюють  сучасні  цифрові  технології.
У  добрих  панів  довелося  працювати  Ганні.  Як  говорила  вона,  розповідаючи:  «  Всякі  були  пани,  а  мої,  Дзівіцькі  -  хороші  люди.»
Вони,  як  поляки,  були  досить  культурні,  виховані.  Не  дозволяли  собі  навіть  десятої  долі  тих  грубостей,  які  нині  проявляють  багато  наших  сучасних  людей,  корчачи  з  себе  панів,  не  залежно  від  їхнього  соціального  становища.
           Одного  разу,  пригадує  Ганна,  коли  пан  Фелікс  сперечався  про  щось  зі  своєю  юною  дочкою  Зосею,  він  сказав  що  та  бреше  -  і  це  було  великою  образою  для  неї.  
         -  А  знаєш,  як  цікаво  пан  Фелікс  провіряв  рівень  працездатності  у  селян?  -  посміхнулась  Ганна,  розповідаючи  школярці  про  своє  дитинство.
         -  Як?
         -  Перед  тим  як  допускати  їх  вперше  до  роботи  він  пригощав  людей  обідом.  І  стояв  та  спостерігав  хто  як  справляється  з  ложкою  -  хто  їв  з  апетитом,  того  брали,  а  хто  мляво  підносив  ложку  до  рота  -  відправляли  назад  додому.
       -  Оце  так!  Хитро.  І  довго  ви  пасли  у  пана  худобу?
       -  А  доки  не  підросла.
І  Ганна  далі  продовжила  згадувати,  як  серед  атмосфери  поваги  несла  свою  службу  у  польського  пана  вона  малою.  Із  споминів  виринуло  як  часто  її  посилали  рвати  ягоди.
         -  Ганю,  коли  нарвеш    відро,  то  гукнеш  візника  нашого,  Івана.  Він  тобі  буде  допомагати  спускати  додолу  ягоди.  -  давала  пані  нове  завдання  дівчині.
           -  А  чому  мене  цього  разу  не  посилаєте  за  ягодами?  Я  теж  хочу.    -  просилася  ще  одна  із  дівчат.
       -  Мовчала  б.  Ти  минулий  раз  просиділа  на  дереві  чимало  часу,  а  нарвати  зуміла  тільки  собі  в  животик.  Мені  не  шкода  ягід,  але  ж  ти  більше  їси  ніж  зриваєш  для  пирогів.  -  з  посмішкою  пояснила  пані  -  А  от  Ганна  доки  не  нарве  те,  що  потрібно,  то  ні  однієї  не  скуштує.
         -  Ось  це  у  вас  витримка.  -  захоплювалась  школярка,  слухаючи  стару  Ганну.
         -  Так,  є  багато  рис  характеру,  за  допомогою  яких  можна  досягти  бажаного.  Навіть  впертість  і  настирливість  в  деяких  випадках  не  зайві.
І  Ганна  знову  поринула  у  спогади:
         -  Пане,  я  вже  не  маленька,  а  у  вас  немає  покоївки,  візьміть  мене  нею,  будь-ласка.  Я  буду  старатись.
       -  Нам  дійсно  не  щастить  з  покоївкою.  Перша  не  справлялась  з  обов’язками.  Друга,  молодець,  все,  начебто,  у  неї  виходило,  та  тільки  шкода,  що  на  вроду  вона  особлива  така,  смугла  дуже,  наче  чорна.  А  це  ж  покоївка  -  перед  гостями  ходить.
           Ти  Ганю  гарна,  як  яблучко,  білолиця,  червонощока.  І  ми  любимо  тебе.  Але  що  ж  скажуть  гості,  коли  ти  тацю  нестимеш:  що  таця  сама  йде  -  росту  тобі  б  вищого.  -  так  відповів  пан  дівчині.
               Але  Ганна  не  здавалась.  Вона  старанно  навчалась  всьому,  що  повинна  була  вміти  покоївка:  і  в  кімнатах  аби  все  до  ладу,  і  як  гостей  зустрічати,  і  на  стіл  як  накрити,  усі  столові  прибори  як  правильно  розкласти,  і  з  якої  сторони  страву  подати  -  усе  своє  вміння  показувала  Ганна  панам.  І  зрештою,  після  невдалих  спроб  знайти  таку  покоївку,  котра  б  влаштовувала,  пани  дозволили  Ганні  бути  нею.
         Дівчачій  радості  не  було  меж.  Та  й  за  хорошу  роботу  і  «чайові»  можна  було  отримати.  Ось  приходять  бувало  до  панів  гості,  а  Ганна  біля  порогу  вже  тут:  ввічливо  допоможе  зняти  верхній  одяг,  повісить  його  на  вішачок,  припровадить  до  вітальні  -  а  їй  за  це  гість  віддячить  злотим.  А  коли  біля  столу  прислуговує,  то  й  пан  часом  похвалить,  перед  своїми  гостями  про  неї  щось  добре  скаже.
         Ось  так  і  жилось  у  добрих  панів  за  часів  польської  влади  на  землях  Західної  України.
         Та  одного  разу,  у  1939-тім  році  приходить  несподівано  по  Ганну  її  сестра:
       -  Ходи  додому,  сестро,  мама  терміново  кличуть.
       -  А  що  трапилось.
       -  Потім  розповім.  Скажи  що  мати  захворіла,  просить  аби  ти  прийшла.
       -  Гаразд.  Тільки  відпрошуся  у  пані.
А  вже  по  дорозі  додому  сестра  Ганні  пояснила:
     -  Росіяни  беруть  владу  у  свої  руки.  Панів,  як  куркулів  на  Сибір  вивозять.  І  всіх  кого  застануть  у  них  на  подвір’ї  -  всіх  забирають.
       -  Та  ти  що?
       -  Так.  Люди  селом  розповідають.
     І  дійсно  того  дня,  ввечері,  пана  Фелікса  Дзівіцького,  з  його  дружиною  Вірою,  та  дочкою  Зосьою  вивезли  з  дому.  Спочатку  у  Кременець,  для  розгляду  справи.  Ганусені  односельчани  ще  збирали  підписи  на  підтримку  пана  Фелікса,  писали  усім  селом  листа  до  влади,  вже  радянської,  та  зарадити  не  змогли.  Їх  вивезли  в  Архангельськ.  
       -  Зосі  шкода.  -  бідкались  жінки  -  Молода  ще  зовсім.
       -  Вона  ж  у  Луцьку  працювала.  Вела  книгу  записів  по  господарству.  Письменна  ж  -  в  самій  Варшаві  навчалася.  
       -  Так.  І  женихи  вже  були  на  порозі.  Онде  який  славний  лікар  залицявся  до  неї.  Я  сама  бачила  як  вони  бричкою  їздили  біля  ставку,  гуляли,  так  собі  по-культурному  спілкувалися.  Їх  тоді  ще  Іван  возив.
       -  Якби  не  відмовила,  і  вийшла  б  заміж,  то  може  зараз  не  була  б  у  Сибірі.
       -  Так,  шкода  доньки  пана  Фелікса.  Пані  пише  що  її  організм  не  може  призвичаїтись  до  тамтешнього  клімату.  Зле  там  Зосі.  Аби  лиш  їхньому  синові  вдалося  забрати  їх  звідти.
         -  А  хіба  їхній  син,  пан  Владик,  не  в  Англії?
         -  В  Англії,  але  кажуть  що  він  добивається  визволення  рідних.  Він  же  офіцер  польської  армії.  Напевне  ж  якісь  знайомства  має.
         -  Допоможи  йому,  Боже  -  бідкались  селяни.
         -  І  що  вдалося  йому  це  зробити?  -  запитала  вже  школярка  у  старенької  Ганни,  сидячи  на  лаві  у  скверику,  в  двадцять  першому  столітті,  через  сімдесят  років  по  тому,  як  кукурузники,  стріляючи  над  полями  Західної  України,  під  командуванням  Радянської  влади  звільняли  Україну  від  польського  керування.
         -  Батьків  він  вивіз  в  Англію.  А  ось  сестру  не  вдалося.  Запізно  було    померла  вона,  не  витримавши  суворого  клімату.
           -  Так…  -  задумавшись,  промовила  дівчина  -  інакше  у  вас  було  дитинство,  ніж  зараз  у  нас.  Смілива  ви-таки,  сильна  людина.  І  не  боялись  труднощів?
         -  Нелегко  було,  так.  Але  чого  боятися,  життя?  Я  його  сприймала,  як  таке,  що  треба  просто  перечекати,  пережити.  Пережити  час,  труднощі,  аби  потім  у  майбутньому  підвестися  переможцем  над  негараздами.  Та  й  зрештою  все  те,  що  ми  не  любим  якщо  не  навчить  нас  чомусь,  то  зробить  сильнішими.  
           Ну  ось  і  все,  тобі  вже,  доню,  напевне  час  на  уроки.  Історія,  яку  ти  прогуляла  здається  вже  закінчилась.
         -  Так.  -  знову  поглянула  школярка  на  годинник  -  Урок  закінчився,  але  я  не  прогуляла  історії.  Я  її  побачила…  навіть  без  машини  часу.  Дякую  вам!.
         І  дівчина  попрямувала  далі,  творити  свою  історію,  про  яку  через  багато  років,  нажаль,  теж  хтось  скаже:  «А  що  тут  цікавого?  Люди  як  люди…все  ті  ж  проблеми,  що  і  завжди:  щоб  було  що  їсти,  в  що  вбратись,  ну  і  здоров’я  звичайно.»  І  мало  хто  замислиться  над  тим,  що  кожна  історія  залишає  на  нашому  житті  свій  відміток,  так  як  на  свідомості  цієї  дівчини  школярки.  
         Бо  вона,  відвідуючи  того  дня  свою  матір  у  лікарні,  вперше  їй  сказала:  «Не  хвилюйся,  мамо,  я  все  вдома  зроблю  -  адже  це  дрібниці.»    А  наступного  дня,  на  уроці  історії  вона  свою  розповідь  про  українців,  що  жили  під    владою  Польщі  у  двадцятому  столітті  почала  зі  слів:  «Унікальність  того  періоду  полягає  в  тому,  що  поміж  нас  ще  й  досі  живуть  люди,  останні  з  покоління,  яке  створило  цю  історію.»

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489036
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.03.2014
автор: Оксана Бугрим