Юна дівчина крокує та й поблизу поля,
Погляд свій звертає до синього неба...
Вздовж дороги красуються високі тополі,
Калинонька червоніє, гірко плачуть верби...
Її світлі довгі коси обмиті росою,
По спині вони лягають, неначе колосся.
Не натішитись нікому їхньою красою,
Сяють сонця відблиски у її волоссі
Її очі - це озера: перламутрові, ранкові,
Ваблять таємницею, неначе смарагди
Її шати повні барвів, милі, веселкові,
Прикрашають ніжно груди вишиванки гарні
А вінок прекрасний з квітів польових
Надітий на голову, ніби та корона.
Двадцять два прожито років молодих,
А вже виступає сивина на скронях...
Дівчина засмучена, цілий вік журилась,
Стомлена від всього, тіло все болить...
Серед роздоріжжя вона зупинилась.
Куди дальше йти? Що тепер робить?..
Перед нею пролягають довгі дві дороги...
Перша, що веде на захід, друга, що на схід.
Тільки б обминути шлях, котрий із тривоги...
Тільки б не зустріти знову нових сліз і бід...
Всі ми з нею зупинились з питання німим:
Що готує доля нам? Чи важка вона?
Переймаємося зараз всі лишень одним:
Чи загляне в гості скоро у наш дім війна?..
Дівчино у вишиванці, лиш не помилися...
Ти іди по тому шляху, куди Бог веде.
Молимо, благаємо: лиш не оступися...
Бо вінок... як щастя й мир... до землі впаде...
18.03.14.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486506
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 18.03.2014
автор: Богданочка