Нас багато, хто душами вивірив
Сам себе на прибузьку красу,
Хто дитячими п’ятами виміряв
І поля, і плавневу росу.
Приколисані степом, приземлені,
Приворожені плином ріки,
Ми, нащадки козацького племені,
Тут свої висіваєм грядки.
Нас багато таких – приголомшених
Розмаїттям навколишніх див,
Хто не тільки плачинди та локшини
У макітру життя спорядив.
Ми живем – то відкриті, то замкнені
В лабіринт побутових калюж,
То спиняємось, клопотом загнані,
То до істин прямуєм чимдуж.
Хто – у степ, у поля заковилені,
Як у лагідне море, пірна,
Хто – у бузькі простори захвилені,
Хто – у бізнес до самого дна.
І дороги по-різному топчемо –
Хто по м’яті, а хто по стерні,
Та в оселях живем не по-отчему –
За Європою пнемось, дурні.
Наче в нашім краю вже марнішає
Небосхил, і немає зірок,
За Європою пнемось «безгрішною»,
Аж протертою вже до дірок.
Де сховались, зіщулились, скупчені
Під спокійним кислотним дощем,
Вже не люди – істоти приручені,
Хоч багаті, та бідні на щем.
Це на той, що як спазм від захоплення,
Що як вигук твій, схожий на схлип,
Коли бачиш ти далі затоплені,
Нашу даль, до якої прилип.
Все, до чого з дитинства прив’язаний
Ти канатом стежини у синь,
Де твої почуття не підказані,
Де ти все поважаєш як син.
Ви пробачте мені моралістику,
Та вже якось аж соромно, щоб –
Від прибузької світлої містики
Аж бігом до духовних трущоб.
Там лиш зверху блищить та папужиться
Їх усталений звичний ерзац.
А під дахом вони, як не тужаться,
Їм до нашого простору – зась!
Ні зорі не побачать, ні віхоли –
Де в бетоні знайти їм таку?
Там уже зупинились, приїхали,
Їх експрес вже давно в тупику.
Хто багатший? Кого запрогнозили?
Що – кому? Чи берем, чи несем?..
Знаю тільки – на Захід вивозили
З-під козацьких могил чорнозем.
Хто вивозив? – та ті ж-таки, з Заходу,
Їх батьки, чи, точніше, діди –
Тих, хто ратує нині за злагоду,
Тут свої полишили сліди.
А сліди… Дипломатії, етики
Тут замало, щоб якось змовчать,
Бо вони і без слів, без патетики,
Без політики в серці кричать.
Ковалівськії схили пології
І поля – тільки жать би та жать –
Як сказати про ідеології
Тим, що тут під землею лежать?
Вже на березі, тихому березі
Обеліска достиглий качан –
Тут у березні, лютому березні
Скатували і наших сільчан.
Я нагадую тим, хто світанками
Мчить у мріях в Мадрид і Париж:
Їх живими вкидали – і танками
Прасували бугристий спориш.
Не брешу, не лукавлю, не збочую
На обхі́дну дорогу слизьку –
Лиш нагадую я, заохочую
Оглядатись на правду таку.
Що сказати тепер, щоб без висновку?
Може, краще освітять момент
Ці могили, піднесені високо,
І дарований нам секонд-хенд?
Так, всім хочеться жити по-новому –
Щоб з достатком, щоб був і модерн –
Тільки ковдру, батьками гаптовану,
Стережімось, щоб хтось не подер.
Жити хочеться щиро і весело –
Щоб і в будні був щем і порив,
І щоб більше ні злі, ні улесливі,
Щоб ніхто більше ями не рив!
Нам аби відцуратися дечого…
Я про те, щоби – жив! не куняв!
І від цього звільнитись – овечого –
Це щоб хтось і кудись заганяв.
Земляки, вище брови нахмурені,
Простимо все, і – будьмо людьми.
Ми – не куплені, ми – не обдурені.
І, скажу, – маєм клепку і ми!
Однодумці, хто душами вивірив
Цю прибузьку наївну красу,
Вам, хто степ наш не доларом виміряв,
Я своє наболіле несу.
[b]січень, 2004[/b]
[i]Цей вірш дуже чітко проводить межу, яку мають бачити усі свідомі українці: межу між націоналізмом і [b]зрадою[/b] Якщо ти патріот України, то мусиш розуміти, що на Заході ставляться до нас не ліпше, - принаймні, не ліпше, - ніж на Сході.
Я не вважаю себе націоналістом, але погоджуюсь буквально з кожним словом у цьому вірші. І це момент згоди [b]адекватних[/b] - незалежно від їх поглядів - людей.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485006
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.03.2014
автор: Ник.С.Пичугин