Герда – мертва, уже кількасот років,
Але ангели не пускають її на небо.
Мовляв, окаянна, не звідаєш спокій,
Доки не відречешся назавжди від себе.
Вона покірно опускає голову, тихо каже:
— Неможливо зректися від того, чого немає.
Ангельський прокурор стріпує з крила сажу.
Єхидно сміється, а потім мовить про Кая.
— Ти любиш його, тому не можеш померти,
Не можеш залишити грішну землю.
Скажу по секрету: бувають моменти,
Коли старий Кай згадує юну Герду.
Тоді його очі звужуються в дитячій усмі́шці.
Замість цукру королева кидає риталін у прогірклу каву.
Такого дрімотного спокою не відати Білосні́жці,
Тож старий усе забуває, проковтнувши свою отраву.
— Навіщо Ви це говорите, Ваша Святість? —
ридма питає нещасна Герда.
— Невже Вам приємно, невже у радість
Нарікати гріхи знедолених непрости́мими?
— Твоя зухвалість сьогодні, на диво, мила.
За це розповім історію, навіть притчу.
Той хлопець, якого ти так сильно люби́ла.
Носить у серці небо, володіє чужою річчю.
Люцифера прокляли і вигнали з раю за дзе́ркало,
Яке він зробив із ясної небесної гладі.
Воно розбилось, коли примеркло,
давши людині гординю, скнарі по карі і владі по ваді.
Потрапивши у всі отвори і пусто́ти,
Заповзши не в одне довірливе серце,
Друзки залишаться у тілі доти,
Доки небо на місце сльозою не поверне́ться.
— Я уже п’ять сотень років кохаю прокляту душу,
А Кай повсякденно ковтає пігулки вічності седативу.
Невже ви справді думаєте, я зречуся, порушу
Мої обіцянки бути, любити, не допустити розриву?
Колись прийде літо, а зараз все ж час бурбону,
Ночей на зірках, простих молитов у ангельській почекальні.
Тільки милого сльозу, холодну й солону,
Не дочекаюсь, не зцілюсь вогнем, не дійду до краю.
Ваша Святосте, я ж нічого не про́шу.
Зректися зв’язку — відхреститись від себе.
Невірні не коштують гро́шей,
А любов — перманентна потреба.
— Неможливо зректися від того, чого немає,
— повторює прокурор, шепоче у вухо.
— Я справді хочу, щоб ти відійшла до раю.
Твоє завдання — просто послухай.
Забудь усіх нездатних вірити і ридати.
— Мені забути і Бога, пане Ангел?
— Розітни всі стосунки, ліквідуй дати.
І ти затанцюєш своє небесне танґо.
— В немислимій тузі я існуватиму вічно.
Але не відцураюся своєї любові.
Я буду туманним днем, стану глухою ніччю.
Кай зрозуміє усе — і залишиться мо́їм.
Герда — мертва, уже кількасот років.
Але ангели не пускають її на небо.
Скільки чекати, боятися кроків і вроків?
Головне пам’ятати: любов — перманентна потреба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482533
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.02.2014
автор: А.Чурай