На порозі листопад
Сивим небом вмився,
Вийшов зранку я у сад,
Трохи зажурився.
Я на лаву опустивсь,
Хоч погода хмарна,
Дощ холодний згодом ливсь,
На душі негарно.
У цю пору бачив сон
Про зелені далі,
Потрапляв я їм у тон
В радості й печалі.
Коли влітку припаду
До трави я вухом,
Немов разом з нею йду,
Дишу одним духом.
Кожну днину мокрий сніг
Може завітати,
Рештки літніх снів моїх
Буде швидко гнати.
Все дощі невтомно йдуть
Ввечері і зранку,
І невпинно простір п’ють
В сивому серпанку.
Скоро зимонька прийде,
Снігом буде грати,
Всю природу загорне
В свої білі шати.
Швидше снігом, зимо, вкрий
Все довкола сміло,
Білий спокій швидше лий
В мою душу й тіло.
Моє серце звесели
В цю похмуру днину,
Снігом білим затягни
Радісну годину.
Наче висипав вже хтось
Нам із неба вати,
І дерева стало щось
Біле покривати.
Запах взимку не відчуть,
Що дарують квіти,
Лиш дерева сумно гнуть
Свої темні віти.
Не завадить це мені
Спокій в серці мати,
Буду й в радості, й в журбі
Літа дожидати.
Бо у кожний я сезон
Птахом в поле лину,
Взимку завжди бачу сон
Про вербу й калину.
А коли влітку я туги
Не можу відігнати,
То завжди згадую сніги
Й зимові білі шати.
Тоді стабільний в серці дух
Я дуже довго маю,
І вам відчуть цей вічний рух
Всім серцем я бажаю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480095
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 17.02.2014
автор: Дмитро Овсієнко 86