[i]Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її вічно живу і нову
і мову її солов’їну
В. Сосюра[/i]
І
Україно, велика таємниця
І Слова Божого квітуча нива,
І пращурів моїх легенда сива!
Хай не зміліє днів твоїх криниця,
Хай хлібом-сіллю день твій колоситься
І ллється пісня селами щаслива –
На горах Кия, Щека і Хорива
І в кожнім місті вторить їй дзвіниця.
Років минулих зболену печаль
І бойовищ відточеную сталь,
І майоріння світлих корогов,
Та майбуття стуманеную даль –
Я все нижу до твоїх днів-кораль,
Моє буття і горенько, й любов!
ІІ
Моє буття і горенько, й любов,
І пісню тиху, що серденько крає,
І вранішні рум’яні небокраї
В твоїх полях, Україно, знайшов.
Вглядаюсь в Слобожанщину й немов
У тихим плин історії пірнаю –
Гострю меча і битвою палаю,
І ланці рву загарбницьких оков.
Війна ж мине – і знов орю я ниву,
В садках плекаю вишеньку і сливу
І все спішу до листячка розмов,
І дітлашню навчаю галасливу,
У казочку вплітаючи мрійливу,
Мій щири й труд, мою кипучу кров.
ІІІ
Мій щирий труд, мою кипучу кров
Вливаю я в сонетів діадему
І імені вклоняюся твоєму
Під передзвін нев’янучих церков.
У звуках тих вчуваю русів зов
І ніжний спів надхмарного Едему:
„Україно! В нове життя грядемо –
Твоєї віри жар не охолов!
Пишайся, наша страдниця і нене,
Пагіння на гілках твоїх зелене
Твоєї віри і любові вчиться!”
Ім’я твоє, повік благословенне ,
Сонетами відлунює у мене –
Тобі пишу, життя мого світлиця!
ІV
Пишу тобі, життя мого світлиця
Й співуча Роксоланіє моя,
Ти ж пісня вечорова солов’я
І на житах ти вранішня росиця,
Селянська ти духмяна паляниця,
Що в поле до батьків несе хлоп’я,
Ти ратаїв осонцена сім’я,
І перший сніп, що щастям золотиться!...
Як не любити пишні твої шати?
І як поету вірші не писати?
До тебе як не йти, свята божниця?
Встають від сну Донець, Дніпро, Карпати,
Я в мить оту спішу тебе вітати –
І серце моє піснею ятриться.
V
І серце моє піснею ятриться,
І думи на вдержу я на припоні –
Всі пута рвуть шалені думи-коні,
Бо твого завтра манить їх зірниця.
Вглядаюсь я, де завтрашнє іскриться,
В майбутнє зупинившись на кордоні:
Там дні твої у Божому Законі –
Та з Богом ти, Україно-цариця!
Співає сонце пісеньку тобі,
Віршують сонцю ріки голубі,
А з ними в хорі – й гори, без умов,
І деревця виспівують любі,
І даль земна ясніє у хвальбі,
Відлунить шум річок, гаїв, дібров.
VІ
Відлунить шум річок, гаїв, дібров
Повік завітне слово ”Суверенна!” –
І палахкочуть гетьманської знамена
Під перестук історії підков.
І чуть з небес Господній благослов,
Що, Вкраїно, ім’я твоє священне
І трепетне, мов листячко зелене,
Не терпить яничарських підошов.
І іншої тобі не треба плати,
Як кожним звуком у душі палати
І берегтись від суржиків-полов.
Сучасне ж юнь стає на мови чати –
Україно, спішить вона сказати:
„ Твій дух в мені, що ворога боров!”
VІІ
Твій дух в мені, що ворога боров,
Яка б на край не сунула навала,
І як би русам волю не ламала,
У рабство продаючи свій улов.
Та пута розривав народ мій знов
І виривав ординцям гострі жала,
І пісня попід хмарами лунала,
Коли до рала прадід мій ішов.
Твій дух в мені від ниви і від поля,
І від хлібів рахманного роздолля ,
І від того, як дихає пашниця –
Лише в цьому священна твоя воля,
Хоч як гірка була твоя недоля,
Хоч біля серця часто була криця.
VІІІ
Хоч біля серця часто була криця ,
І рушилися тисячі надій,
І сонце притухало від завій –
Та ти сіяла завжди, світлолиця.
На полі битв росла нова травиця,
І горе все згорталося в сувій,
Нові ж меди збирав пчолиний рій –
І знов школяр навчався, як годиться…
Любуюся тобою, Батьківщино,
Вслухаюсь в твою мову солов’їну,
Яка дзвенить від Дону і до Сяну,
І подумки над лоном твоїм лину,
І славлячи Ісуса за цю днину,
Вклоняюсь Володимиру й Богдану.
ІХ
Вклоняюсь Володимиру й Богдану
І всім синам, Україно, твоїм,
Які життєвим подвигом ясним
Творили твою воленьку жадану.
Вклоняюся, що води Іордану
Примножені Славутою старим,
Що вранці ми з молитвою спішим
До Бога і співаємо „Осанну!”
Бажаємо лиш щастя в наші хати,
І квітом землю хочемо прибрати,
Пахучішим від амбри і шафрану...
Душі твоєї, Батьківщино-мати,
Ще таємницю прагнучи пізнати,
Вглядаюсь в Ярославну й Роксолану.
Х
Вглядаюсь в Ярославну й Роксолану:
Тих сивих літ викрешують шаблі –
Десь Ігор знемагає у сідлі,
А нову бранку тягнуть Сулейману,
І лиш сльоза в душі притушить рану
І через відстань сил надасть землі.
Слова ж, як вої, стануть у імлі
На перешкоді половцю й осману...
То ти в Путивлі плачеш, Україно,
І зі Стамбула пісню соколину
У мріях Насті відправляєш в путь –
Збираю ті пекучії сльозини,
Вглядаюся у ягідки калини,
Які в горнилі часу постають.
ХІ
Які в горнилі часу постають
Сини твої, Вкраїно, ясночолі,
Заступлять шлях неправди та неволі
І стануть на передньому краю.
Вони всіх нас у світле завтра звуть
І квітнуть нам із квітами магнолій,
І просять нас в нового віку колі
Творити долю, Матінко, твою:
„З Русі ми звем, з козацької паланки,
Повстань, нащадку, з теплої лежанки,
Бо лише в Слові лід душі розтане;
Княгині плач і сльози Насті-бранки
Відроджують нам сонячні світанки
І Кобзареве слово полум’яне!”
ХІІ
І Кобзареве слово полум’яне
Стоїть на варті волі золотої –
І у твоєму, Вкраїно, розвої
Пора щаслива й радісна настане:
Свої сади й поля народ догляне,
Зі злом одвічним стане у двобої
І просячи у Діви Пресвятої
Премилість Божу, що повік не в’яне...
Україно, в пекучій ностальгії
Поета серце в Петербурзі тліє –
І лише вірш зціляє йому рани:
Він молиться до Бога і Марії,
Вслухається у співи Гамалії
Й заплакані невільничі кайдани.
ХІІІ
Й заплакані невільничі кайдани
Тривожать рани Кафи і Багдада,
Бо раб-русин – спокуслива принада,
Тож Чорний шлях знов топчуть каравани.
Свистять селом загарбницькі аркани,
Палають нива й стоптана левада:
Вже ханський меч на серце руса пада,
І кров селян пророщує тюльпани...
На пожарищах палахкочуть квіти –
Хоч бій палав, а зело хоче жити
І пісню знов дарує солов’ю.
Новій весні пташина зве радіти,
Та квіти кров’ю прадідів политі,
Гартують душу зболену мою.
ХІV
Гартують душу зболену мою
Сучасності пекучої події:
Шукає юнь в отрутах ейфорії,
І я в добу Чорнобиля стою...
Я за майбутнє голос подаю
І кожному вглядаюся під вії,
В очах шукаю промені святії,
І в своїм вірші зло одвічне б’ю,
І палко вірю: завтра твоє буде,
Тобі пісні співатимуть усюди –
Твоїх джерел не висохне водиця.
Без страху, зла, без болі і огуди
В твоїм краю цвістимуть твої люди.
Україно, велика таємниця!
ХV
Україно! Велика таємниця,
Моє буття і горенько, й любов,
Мій щирий труд, моя кипуча кров,
Тобі пишу, життя мого світлиця.
І серце моє піснею ятриться,
Відлунить шум гаїв, річок, дібров –
Твій дух в мені, що ворога боров,
Хоч біля серця часто була криця.
Вклоняюсь Володимиру й Богдану,
Вглядаюсь в Ярославну й Роксолану,
Які в горнилі часу постають,
І Кобзареве слово полум’яне,
Й заплакані невільничі кайдани
Гартують душу, зболену мою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479615
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 15.02.2014
автор: Grigory