«Нехай же спалять цей жмуток
і приведуть для нас
безрогу руду корову».
(Скела «Вигнання дессі»)
Колись читаючи скелу «Руйнування дому Да Хока» я подумав, що король Кормак Довга Борода (що, по суті, так і не став королем Уладу) був дуже самотній – як і кожен ірландський король. Бо навіть ті, хто помирав за нього помирали за ідею, за свій клан і своїх родаків, а король був для них лише абстракцією. І подумавши так я написав ось це:
Дві тисячі літ*
Вітер ставав крижаним,
Як торкався леза меча
Короля королів – володаря Ерін.
Дві тисячі літ
Ми шукали дзвінких істин
серед блиску мечів,
Шукали ключі
До найбільшої таємниці Землі –
Темної як глибини пагорбів Круахана,
Терпкої, як терен зі скель Слів Ліг** –
Таємниці смерті.
Дві тисячі літ королі –
Бородаті герої широких мечів
Шукали правди в бою –
Правди королів***,
Куштували воїни сніг,
Що був на смак як вино,
Шанували вогонь і бенкети,
Дерева й світанок, Місяць і вітер.
І тільки себе –
Себе ми втратили
У цих нескінченних пошуках,
Не схаменулись,
Коли прийшли із-за моря чужинці
І поневолили нас.
Примітки:
* - це я рахував з часів правління короля Тігернмаса мак Фоллаха (1209 – 1159 до н. е.) до часів правління Бріана О’Нейлла (1258 – 1260). Звичайно, виходить більше двох тисяч літ…
** - колись там зобразили на скелях велетенських напис Eire, але той напис давно змив дощ, сніг і вітер…
*** - це я про те, що в Ірландії називають «fir flathemon».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478354
Рубрика: Верлібр
дата надходження 09.02.2014
автор: Шон Маклех