ДЗВІНКА
...десь застогнала знов трембіта,
на вулиці почувся сміх.
Душа моя буде горіти,
Чи й буде прощений мій гріх...
Олексо, все село плюється,
коли іду до джерела.
А серце в мене б'ється, б'ється,
вже й в церкву входжу крадькома.
Оле..., кажу собі: - Востаннє:
й приходжу знов, приходжу знов.
Може, Мольфар най дав би зілля,
щоб умертвить мою любов.
А, може, бабку яку знаєш,
щоби від тебе відвернуть.
Плати, що скаже, - гроші маєш,
бо скоро й на цвинтар знесуть...
Олексику, я шлюбна жінка,
немає ліпшого газди...
Для всіх удень - Штефана жінка,
а смеркне, - то біжу сюди.
Ти думаєш, Штефан не знає,
я ж стелю ліжко лиш йому.
А він мовчить, і не питає:
куди іду... До кого йду...
ДОВБУШ
... Ксеню, люба Ксеню. Я був у Мольфара.
Казав, щоб боявся тебе, як вогню.
Не може смерека бути груші пара,
через тебе, Дзвінко, я завтра умру.
Гуцули сміються... хіба ж вони знають,
яка в Черемоші нестримна вода,
як тяженько гори уночі зітхають,
бо у них, - камінних, також є душа.
Гуцули сміються... хіба ж вони знають,
як м'яко на ложі з карпатських квіток,
до церкви не пустять... нас небо звінчає,
з тобою лиш, Ксеню, сягаю зірок.
І бабка-знахарка уже не поможе,
бо кулю із срібла вилив Штефан.
А трави сховають моє смертне ложе,
Й Чугайстер лиш буде заводить аркан.
Оксана Максимишин-Корабель
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477287
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 05.02.2014
автор: ОксМаксКорабель