Він був звіром, хоч і не тим, що блукає по нетрях в стужу, день голодний, два голодний. Одного разу йому здалося, наче мерзне, і згодом довго не могли опритомніти від його слів ті, кому він зателефонував. А пристойна платня за вірну службу подібним собі дозволяла не перейматися хлібом насущним.
Його службовий кабінет могли відвідати лише особливо наближені і втаємничені, тут він зазнавав особливої насолоди, – мов ясновидець, бачив, кого незабаром з’їсть, якого дня і за яких обставин це трапиться.
А коли вечоріло, він розслаблено сідав у розкішне авто з особливо довіреним водієм і їхав за звичним маршрутом.
Спочатку до друзів. Друзі його були впливовими особами, вершили долю, як вони полюбляли казати, «цієї країни». Він був причетним до їх високої політики, вірно служив інтересам зграї, був відданим, хоча й розумів, що його можуть кожної хвилини загризти. А втім, хто на цім світі безгрішний?
Згодом авто, вже у пізній темряві, мчало до передмістя, де в затишному будинку за високою огорожею терпляче нудьгувала випещена теличка, – аби він міг ще раз переконатися у своїй спроможності підкоряти дівоче тіло, чути знесилений стогін самиці, а отже почуватися справжнім самцем.
І вже зовсім за північ авто зупинялося біля будинку для обраних. Водій, котрому належало ще й дбати про безпеку шефа, супроводив його аж до облаштованого всіма вигодами цивілізації лігвища. Йому, власне, ніколи не кортіло додому, однак їхав, адже виконаний обов’язок, будь-який, навіть сімейний, для нього був понад усе. На тому й тримався.
Його завжди сподівалися о цій порі. Дружина. Син.
Все інше відбувалося без поспіху, звично, можна б сказати, буденно. Спочатку він бив дружину, крутив їй руки, стусав під груди, тягав за коси. Та мовчала, щоб не лякати сина. Потім, знеможений, повчав сина – його вже вистачало тільки на це. Однак синові теж було непереливки, але й він мовчав, аби не завдавати мамі зайвого болю.
Нарешті запівнічна тиша утихомирювала звіра, і він засинав у своєму лігвищі. Йому снився ліс, він наздоганяв і його наздоганяли, вві сні він хрипів і скавучав, навіть вив подеколи, аж сусіди не могли скласти дива – звідки тут, у самісінькому центрі майже європейського міста могли б узятися вовки.
Його дружина ще довго не засинала, згадуючи молоді роки, ласкаві обійми того, кому відмовляла-відмовляла, та й віддалася безтямно, гаряче, безоглядно. Але коротким виявилося дівоче, крадькома пережите, щастя. Пішла за нелюба, що якраз нагодився, привласнив, як усе звик привласнювати. Владно, упевнено. Тому й не міг простити, що хтось поперед нього домігся прихильності неабиякої красуні…
А син її знову й знову вимарював романтичні прерії, благородних кабальєро, яким над усе йшлося про честь і гідність гордих сеньйорит. Лише дон Дієго, підступний і жорстокий, так схожий на того, кого він ненавидить, своїм лиховісним поглядом затьмарював радощі карнавальної ночі, наповненої пахощами і жагучими ритмами танців.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475124
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.01.2014
автор: Богдан Сиваківський