Якщо я не втримаюсь,зоре,
На тонкій нитці земного буття...
Не плач,мене відплаче море,
Не треба сліз і каяття!
Ти НЕ кричи: мене відплаче небо,
І НЕ ридай,мене схоронить світ,
І я не знаю,моя нене,
Чи лишу по собі слід...
Навряд чи потрібні світові,
Мої маленькі дитячі сліди...
Навряд чи йому болітимуть,
Відлуння чиєїсь біди!
Навіщо мені ті сліди?
Німий,без*язикий паяц...
Я думав,що йду до мети,
Насправді буття лише вальс!
із небуттям і болем порожнечі,
З мовчанням-з тисяччю пустот...
І тягарем на наші плечі,
Лягає важкість насолод!
Які ми помилково прийняли за вічність...
Буття людське всього лиш тлінність!
В якому не знайдеш місця
для почуттів і світлих поривань,
Бо світ-то байдужа криця,
Холодних,людських прощань!
Бо світ то рибальська сітка,
І душі людські у ній ...
Тепер виживають рідко,
У вихорі злих подій:
Інформаційних і атомних воєн,
Брехні і фальшивих надій...
Душа людська прагне волі,
Проте на землі своїй,
Вона вже не знайде втіхи,
Ні віри,ні каяття...
Вона поріднилась з лихом,
Немов то її дитя!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472006
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.01.2014
автор: Той,що воює з вітряками