І один із них рубонув раба первосвященикового /Юду/ та й відтяв йому вухо. Та Ісус відізвався і сказав: "Лишіть - уже досить". І, доторкнувшись до вуха його, уздоровив його.
Лука, 22:50;51
"Зенону" - Ярославу Галузі, присвячується
***
...Ти пишеш, брате, що зміна зо мною сталася, що мною заволоділи злі демони, що я запродав душу дияволу.
Ти пишеш, брате, як я міг зрадити, що примусило мене вбити?
Чи ти гадаєш, що я не пам'ятаю теплі мамині долоні, що забув молоді літа?
Ти запитуєш, що змусило?
... Відколи себе пам'ятаю, ми жили ж у вічній скруті. Ні, мама не варила табірної баланди, сяка-така їжа завше була на столі. Але страх, отой страх перед табірною баландою, що віднедавна почав заповзати поспіль усім людям в душі, сковував нас... і пам'ятаю, як ми їли: ковтками, давлячись, ніби в останній раз.
Страх сковував душі.
І вони згортались, морщились, зсихались, і однієї ночі падали до ніг і зникали. Але залишалась тінь. Вона не сохла і не в'яла, а була завжди поруч. І поступово ми самі ставали тінями, і вже не можна було розпізнати, де людина, а де її тінь.
Машина робила з нас тіней, а її двигуном була партія. Вона вселила мені ідею в голову, а в руки дала карабін і сказала: втілюй ідею в життя, живи з нею щохвилинно і вмри з нею на вустах. А ні, то...
Ти сам знаєш, брате!
Я був молодий, і мені хотілося жити, а не вмирати заради якоїсь надхмарної "України", як вмирали ті божевільні фанатики-западенці.
Брате, ти пишеш, що змусило мене вбивати?
... Я ж був, як і ти - звичайним сільським парубком, у подертих штанях і засмальцьованій сорочці - босий безбатечко. І кожен міг потурати мною, плюнути на мене, міг...
Брате, а партія дала мені карабін! Карабін в руки! І саме тоді я відчув себе людиною, а не скотом!
Ти пишеш, як це жорстоко і гидко - вбивати.
Коли я відчув холод зброї на своїй долоні і зрозумів, що від руху моєї руки залежать десятки, сотні, а, може, тисячі життів, саме тоді зрозумів: я - людина, а ви... ви всі - скоти, твань!..
А-а-а! Якби ти почув, як б’ється карабін в твоїх руках, а серце вискакує з грудей, а очі юнки, чоловіка, старенької дивляться на тебе так жалібно і благально… або з такою ненавистю чи то пак презирством… І саме тоді ти хочеш вбивати, нищити, бо ти можеш все, чуєш – все-е-е!
Ти питаєш, як я міг зрадити?
Юда продав Ісуса за тридцять срібняків, а я нікого не продавав, нікого!
Таке життя. Я хотів жити, і виживав, як міг. І не тобі судити мене… Я був чекістом. То була робота. Робота, як і тисячі інших: лікаря, землекопа, агронома…
Робота, де вчать зраджувати…
А кого я зраджував? Національних героїв, «Україну», якої ніколи не було, а якщо і була, то добра нікому не принесла? Та кожен з них – то ворог! Ворог народу, партії. Мій ворог! Їх треба було змітати з лиця землі, щоб бісівське кодло не заважало будувати комунізм. Ти питаєш, чи вірив я в нього? Щоб вижити, треба було вірити. І я – вірив.
Брате, не думай, що я не людина, і мені вже нема нічого людського. Певно, тому й починається моя історія, бажання вижити взяло верх над усіма іншими почуттями.
Машина зробила з нас слухняних рабів?
***
Все було б добре, якби…
Якби не та ніч 47-го. Мені вдалося втертися в довіру «лісових хлопців» і їхнього керівництва, а з часом і самому стати надрайоновим провідником, а, отже, і самому тримати кермо в руках.
Нашим завданням було прорватись без боїв на південний схід і провести чистку деяких сіл. Про операцію під відповідною назвою заздалегідь було повідомлено наших. Наших, тому що я ненавидів тих скур…х бандерівців!
Питаєш, чому?
Бо я через них я важив кожну хвилину життям, бо й сам залежав від них, хоч і мав зброю в руках.
Засідка стояла біля села N. Про це я знав наперед. Загін бандерівців і я з ними рухались у напрямку до засідки. Нас було чоловік 15. Загін невеликий, можна було взяти з першого разу. Хлопці щось запримітили чи що, але план провалився. Чотирьом і мені вдалося втекти (в разі провалу я йшов з ними далі). Один був важко ранений, куля застрягла у лопатці, друга перебила коліно.
Втрьох ми донесли його до якогось хутора, в хату тутешньої жінки.
Господи, яку ненависть я відчував тоді до них, адже я їх ненавидів і мусив, чуєш, брате, мусив розділити їхнє горе, а перестріляти їх не міг, не мав права, бо від цього залежав успіх операції.
… Семен лежав на бамбетлі і важко стогнав, раз у раз спльовуючи кривавою піною. Його темно-карі очі проїдали наскрізь, певно весь біль згустився в них, і той невимовний крик проникав у саме серце і роз’їдав його. Очі не кидали стріли, погляд, як п’явка, лип до твоїх очей, і ти хотів втікати, але не міг, - і тоді тебе брала злість і на ті очі, і на той погляд, і на всього його.
Жінки беззвучно голосили, а очі кликали, благали допомоги… чорта два, а не помочі тобі!
Рука мимоволі натрапила на курок, натиснула раз, вдруге…
Семен не встиг навіть скрикнути.
Одиноко пролунало в хаті:
- Хай не мучиться.
Господи, то я. Я тоді думав, я вірив, що так треба, але одне не знав не передбачив.
Чи віриш, брате, що Семенові очі влізли відтоді в мою душу і роз’їдають вже не серце, ні, а душу… Певно, і в мене ще є вона, бо вбивати стало важче, хоч злість все росла і росла: то ті очі не давали спокою , все никали закутками мого серця і щось шукали, певно, кари на мене, а, може, стежку до його глибин, сподівались натрапити на мою слабину…
І таки натрапили.
Ти, гадаєш, брате, мені легко жити. Чи ти думаєш, зрадники (як ти мене називаєш) не здатні відчути біль, ти думаєш, вбивці – бездушні?
Так, я мучився і… вбивав… кров’ю намагався тамувати свої муки. Ні, я більше не тиснув на курок, це робили за мене інші, але я бачив їхні перекошені від болю і ненависті обличчя, бачив їхню кров…
І тоді я кричав, ні, волав Семеновим очам:
- Ну що, знайшли? Геть! Геть! Ти здох, як той пес, я тебе пристрелив! Іди від мене, тебе нема вже! Йди-и-и!
Та очі не давали спокою. І відтоді моє життя, чуєш, брате, стало шляхом на Голгофу. А я ніс свій хрест, кидав його, підіймав і знову ніс, бо коли кидав, ті очі їли мене, і я згинався і хрест підіймав.
Смієшся і питаєш, який хрест ніс я?
О-о-о… Важкий то був хрест… Не дерев’яний, не залізний, а тяжчий, набагато тяжчий! В повздовжню дошку складений докупи, ніби зліпив їх хтось - всі мої гріхи, всі вбиті й замучені, всі винні й не винні (хоч невинних я не вбивав). А дошка поперечна була широка, а що важка: такі-то, брате, людські прокльони і прокляття, сказане маминими вустами!
Поставили Семенові очі дошку, прибили цв’яхом, себто моєю совістю, завдали на плечі і сказали: «Неси…»
Хіба то не є моя Голгофа?
А я вже так далі не можу, тягне, висмоктує сили хрест. Бо кому не подивлюсь в очі, а звідти Семеновий погляд; і його крик; і його докір; скрізь , де не гляну: тисячі розіп’ятих очей, і мертвий крик терзає мою душу.
Я більше не можу так, люди!
То не я вбивав, то не я зраджував, люди! Брате, скажи їм, що то не я, що то вона зробила з мене раба, що…
Люди, простіть! Семене, чуєш?!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471043
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.01.2014
автор: Зоря Дністрова