Повільні машини ніби чекають,
Дратують по вулицям натовп,
Літнього дня, в відірвану спеку,
Гарячими плитами даху.
Невідчутне, поволі стає невпізнанним,
Чекай доки сонце зайде,
Неможливо все це в голові приховати,
Сьогодні вирішує все.
Через міст, через річку, до центру ідей,
Не побачиш байдужих до вітру,
Всі в низу, і тілами вляглися в пісок,
До води начебто непомітно.
Мій годинник застиг, я дивлюся на церкву,
Від сонця блищать куполи,
Не чекайте на сніг, в серпневу спеку,
Ще далеко, хоч хто не хотів,
Перевірити всіх, і себе на сумісність,
На можливість прожити цей день,
Не знаходячи креслень складного маршруту,
А прожити життя як мішень.
Для людей, для тих, хто ніколи не зрадить,
На небі, землі, і воді,
Ще чекаєш, мовчиш і дивишся в сонце,
Гойдаєш думки в голові.
Все не так як хотів, це мені не потрібно,
Я вже звик до постійних пригод,
Я залишив твій дім, крізь його скляні вікна,
Ти побачиш мене, я пішов.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470653
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 06.01.2014
автор: Анатолій Сергійович Вихров