Чоловік-хворий зуб

Дівчинка  Цинамонка  (саме  так,  не  плутати  із  Корицею,  а  тим  паче  –  з  автором!)  вирішила  завести  щоденника.  Щоб  усі  бачили,  усі  читали.  Усі,  окрім  тих,  мабуть,  кому  ці  записи  адресуватимуться.
Читати  в  мережі  люди  особливо  не  люблять,  тому  Цинамонка  вирвала  зі  свого  щоденника  лише  кілька  клаптів.

Найбільш  амбівалентна  річ  людського  організму  –  то  хворий  зуб  (ото  тепер  завше  буде  видно,  що  Цинамонка  пише  наукову  про  фізіологію  в  літ-рі).
До  цього  зуба  шалено  боляче  торкатись  язиком,  але  в  першу  секунду  доторку  по  нервах  коротким  імпульсом  розливається  втіха.  І  ти,  як  тварина,  керуючись  інстинктами,  починаєш  хотіти  торкнутись  ще  раз,  і  ще  раз.  Але  оманливий  кайф  швидко  кудись  дівається,  залишаючи  по  собі  гострий  біль,  тремтіння  і  холодну  непритомність.
Сьогодні  Цинамонка  зрозуміла,  що  є  люди,  які  нагадують  хворий  зуб.
Ти  потребуєш  їх  хоч  на  ту  коротку,  ілюзорну  мить.  Потребуєш  так  сильно,  що  зомбуєш  сама  себе  цим  прагненням,  не  бачачи  і  не  помічаючи  нічого  навколо.
І  ту  саму  мить  імпульсу  нічого  не  має  значення  так  сильно,  як  це  повітря,  яке  ви  збовтуєте  за  крок  одне  від  одного,  за  ці  33  літери,  якими  ви  ділитесь,  за  цей  сплеск  м’якоті  кольору  ваших  очей.
А  далі  –  холод  і  направду  фізичний  біль.  Як  від  хворого  зуба,  лише  по  всьому  тілу.

Цинамонка  стояла  біля  «чоловіка-зуба»  і  її,  здавалося,  обпікало  не  тим  вогнем  із  вистави,  котра  розвивалась  перед  їхніми  очима,  а  його  парфумованою  присутністю.  Часом  він  говорив.  Не  те,  що  хотіла  чути,  а  те,  що  було  доречно.  І  тільки  не  хотілось,  щоб  ця  мить  гасла,  як  вогонь  із  вистави,  який  в  один  момент  вбирали  пори  їхніх  щік.
Він  говорив.  Але  не  те,  що  хотілося  б.  Тільки  те,  що  було  дозволено.  Між  ними  така  прірва,  що  Китайською  стіною  не  затулити.
Вона  ніколи  б  не  хотіла  ділити  з  ним  ліжко  чи  вечір,  нізащо  не  бачила  його  своїм  коханцем  чи  чоловіком,  і  не  хотіла  б  нічого  цього,  проте  ця  звіряча  потреба  його  чути-бачити-розуміти  перемакітрила  за  кілька  митей  усі  думки.
Він  ще  раз  всміхнувся  і  поплив  рікою  своїх  завжди  надміру  повноводних  справ.  Веселий  і  свіжий,  мудрий  і  виважений.  
Якби  ж  він  знав,  що  його  голос  цього  грудневого  вечора  знову  стане  «зубом»  в  тілі  Цинамонки.  


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465686
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.12.2013
автор: Юля Фінковська