«Почисть криницю… Почисть криницю!..» Чий це голос? Він вже третій день владним тоном будить серед ночі Станіслава Яковича, колишнього сільського голову, вже не молодого, та ще повного сил та енергії чоловіка. Станіслав Якович піднявся з ліжка, намацав у темряві кімнати капці та вийшов на поріг.
Небо рясно усіяне зорями. Таким його знає з дитинства. Всесвіт не міняється на відміну від земного довкілля. Ще зо два десятки років тому село було зовсім іншим. Охайні подвір’я, побілені стовбурини дерев у садочках, квітники в кожному дворі… Воно і зараз так – там, де живуть люди. Та є вулиці, колишні мешканці яких вже давно спочивають на сільському цвинтарі. Вулиці-привиди з пустими напіврозваленими хатами та зарослими кленчаком садибами. Проходиш мимо і моторошно робиться.
От і на Безодні, і в Чагарях – які гарні береги були в кінці городів! Трава вчасно скошена, хащі розріджені, верби зеленіють, калина цвіте. Діткам – роздолля… І за водою всі: дорослі та малі ходили в берег до діда Костя. Малеча – з бідончиками, трохи старші – з дійни́чками, щоб не важко було нести… Станеш босими ногами на гладенькі холодні камінці, однією рукою за гранітний виступ тримаєшся, а другою проведеш відерцем туди-сюди і зануриш його в холодну водицю. А вода прозора, на камінні, яким обкладена криниця жабуриння чисте та зелене. Хвилюється від твоїх легеньких порухів…
Із розлогих піддатливих лопухів робили келишки, пили з них м’яку прохолодну водичку і не могли напитися.
Станіслав Якович навіть не сумнівався, що саме про цю криницю вже котру ніч нагадує йому той таємничий голос. Тепер не те що води набрати, а й пробратися до неї важко. Яр заріс, густо заплівся хмелем, завалився старими деревами. Де були колись стежки, лише ноги пам’ятають…
В останню провідну неділю багато хто із колишніх односельців, нині мешканців інших міст та сіл, запитували, чи беруть ще люди звідти воду, смак якої їм запам’ятався на все життя. Згадували і старі легенди, пов’язані з криницею, що передавалися з вуст у вуста з покоління в покоління. Це в наші часи задля якоїсь вигоди легенду чи міф можуть спорудити на голому місці.
… Розповідали старі люди, що криниця в цьому яру була споконвіків, ще до нашестя монголо-татар на руські землі. Під час останнього страшного набігу, коли з лиця землі було стерто багато сіл вподовж річки Рось, така ж участь чекала і на поселення, яке було на місці теперішнього села. Палали хати, голосили жінки та діти: кого – погнали до ясиру, а кому - випала на долю страшна мученицька смерть. Один за одним кидали завойовники людей у криницю, а вона, немов не мала дна: все приймала і приймала в своє лоно і старих і малих… Тож і назву цей куток на селі успадкував – Безодня.
А ще казали, що на кручі над яром стояла кам’яна церква. Від пожежі вона уціліла, та коли навкруги не лишилося ні села, ні людей – лише попелище, церква провалилася в яр і пішла в землю, як і її прихожани.
Згодом недалеко від того місця, де сталася трагедія, забило нове джерело. І коли на змордованих землях через багато років відновилося життя, з усіх боків почали прокладатися стежки до тієї криниці. Смачнішої води ніде в селі не було. Воду з вуличних колодязів використовували для господарчих потреб, а населення вживало лише ту – з берега: смачну та цілющу.
- Ще тільки світати почало, а ти вже на ногах… Чого не спиться, Стасику? Чи щось тривожить? – з хати вийшла дружина.
- Знову той голос… Кому він належить? Звідки лунає? З далекої пам’яті, чи з космосу? Голос давніх предків, чи Всевишнього? Не знаю, та не дає він мені спокою. Впевнений: загине джерело ̶ помре пам'ять, помре й історія. Піду по сусідах – побалакаю з чоловіками.
Після сніданку Станіслав Якович зібрав сусідів і повідав про свої тривоги, про голос, який чує щоночі. Сусіди були вражені. Одноголосно вирішили не відкладати ні на мить, а йти рятувати криницю.
З сокирами, пилами, відрами та заступами в руках чималий гурт однодумців вирушив на Безодню. Щоб дістатися криниці попрацювати прийшлося добре. Розпиляли та віднесли подалі сухі повалені дерева, повирубували та повикорчовували чагарники, які вже встигли надійно заховати криницю від людського ока. Ось і вона: знесилена, замулена, засипана сухим віттям та корою дерев – без будь-яких ознак життя.
- Та тут роботи – непочатий край… ̶ відізвався хтось з безнадією в голосі.
- Ну, що ж: очі бояться, а руки роблять! – не дав розповсюдитись панічному настрою Станіслав Якович. – Приступимо, хлопці?
- Авжеж, немає роботи, яку не можна було б виконати. – підтримали його друзі.
- Хто ж, як не ми? Молодь, певне, і не знає, яка тут знаменита водичка була. Тепер водопровідну більше полюбляють – не треба ж нікуди йти: відкрутив кран, та й пий собі.
І робота закипіла. Діяли впевнено, злагоджено, уміло – як і подобає сільським трударям. Одне за одним діставали з криниці відра з мулом. Вже нарахували більше сотні, а дна й близько не видно. Оголилося кілька верхніх камінців в чорній каламуті, та до джерела ще не дісталися. Справжня безодня!
Працювали без обіду, з невеличкими перервами-перекурами. Після того, як з криниці вилили трьохсоте відро мулу, на дні копанки жваво запульсувало джерело.
- Ожила! Дихає! – немов мала дитина зрадів Станіслав Якович.
Радість, гордість переповнювала чоловічі серця. На очі наверталися сльози, але ніхто їх не соромився та й не помічав.
Криниця поволі наповнювалася живою водою.
- Ну, після такої благородної справи не гріх і по чарці випити – нагадав котрийсь із чоловіків.
- Але спочатку спробуємо водички! Зачекаймо трішки, поки вода очиститься і вип’ємо по келиху, - відповів Станіслав Якович і попрямував до розлогого лопуха.
Інші чоловіки, наслідуючи його прикладу, теж розійшлися в різні боки в пошуках підходящого листя для келихів.
Тієї ночі Станіслав Якович спав спокійно, таємничий голос його вже не тривожив.
4.12.2013 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464041
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.12.2013
автор: Галина_Литовченко