Шлях до свободи

Епіграф:
Люблю  я  землю  цю  чи  ні?          
О  так,  моя  ти  Україно.  
За  тебе  болісно  мені,
Природно  це  для  серця  сина!          
Григорій  Король.

Передмова
            Недовго  вдалося  Україні  бути  самостійною.  Вона  підпала  під  тиск    блоку  інших  держав  і  стала  їх  колонією.  Загарбники  призначили  свого  намісника,  який  керував  усією  територією  пригнобленої  країни.    Парламентську  систему  імперіалісти  не  відмінили,  лише  поставили  до  влади  своїх  прибічників.  У  багатьох  людей,  що  пережили  страшну  експансію,  боліло  серце  за  Україну.  Тому    люди,  яким  була  не  байдужа  доля  рідної  Батьківщини,  об’єдналися  у  таємну  військову  організацію  «Орден  Козаків»    і  почали  боротьбу  проти  загарбницьких  дій  іноземців,  яких  козаки  коротко  називали  імперами…      
***

На  вулиці  була  чудова  весняна  погода.    Бруньки  на  деревах  перетворювалися  на  квіти,  пташки  мирно  літали  в  небі  та  наспівували  веселі  трелі.    Провулок,  через  який  йшло  двоє  товаришів,  був  малолюдним.  По  обидві  сторони  його    оточували  не  вельми  охайні    багатоповерхівки,  але  на  деяких  балконах  у  горщиках  вже  майоріли  яскраві  герані.  Повітря  було  насичене  ароматами  весняної  свіжості.  Юнаки  верталися  з  інституту  додому.
--  Ти  сьогодні  будеш  іти  до  бази?  –  спитав  Дмитро.
--  Звісно.  Має  ж  бути  велика  нарада,  --  відповів  Сергій.
--  А  о  котрій  годині?  –  продовжував  Дмитро.
--  Я  тобі  дивуюся.  Ти  один  із  командорів.  Ти  просто  маєш  першим  це  знати,  --  здивувався  Сергій.
--  А  ти  гетьман.  Той  що?  Просто  скажи  о  котрій  приходити,  і  все!  –  образився  Дмитро.
--О  шостій  годині  вечора,  --  відповів  Сергій.
Часу  залишилось  небагато,  тому  вони  прискорили  шаги  і  розійшлися  по  домівках.
***
Близько  шостої  години    вечора  в  Республіканському  провулку  почався  незвичний    рух.  Люди  поодинці,  або  групами  швидко  проходили  провулком  і  зникали  на  пустирі  з  поодинокими  застарілими  будівлями,  який  замикав    цей  провулок.  Колись  там  хотіли  будувати  новий  мікрорайон  та  війна  зруйнувала  ці  плани.  Випадкові  перехожі  спішили  скоріше  минути    небезпечну  територію,  бо  в  народі  жили  чутки,  що    цей  провулок  є  місцем  зібрань  бунтівників.  Але  ніхто  і  не  підозрював,  наскільки  все  було  фатальним…
І  дійсно.  Саме  тут  була  база  Козацької  армії,  у  підземному  комплексі  споруд,  ангарів  та  кімнат.  Стіни  бази  прикрашали  козацькі  прапори  та  національні  герби.    В  цій  будівлі  збиралися  люди,  серед  яких  було  дуже  багато  молоді.  Усі  вони    хотіли  звільнити  свою  країну  від  іноземних  загарбників,  створити  самостійну,  гідну  поваги  державу,  в  якій  люди  були  б  вільними    і  щасливими.      Так  виник  «Орден  Козаків».  Він  мав  свою  раду  командування  та  лідера,  що  історично  носив  звання  гетьмана.
У  залі  для  нарад  було  на  диво  спокійно,  хоча  засідання  вже  йшло  цілу  годину:
--  Сергію,  я  вважаю,  що  наші  солдати  чудово  підготовані  для  рішучих  дій,  --  сказав  Олександр,  один  із  двох  командорів  козаків.
--  Козаки  може  й  готові,  але  ти  забуваєш  про  нашу  мету!  --  відповів  Сергій.
--  Мету  я  знаю,  просто  не  можу  зрозуміти,  чому  ми  не  використовуємо  таку  можливість:    катастрофа  на  головному  військовому  заводі  і  відправка  десанту  більшої  частини  солдатів  на  її  ліквідацію,  --  зауважив  Олександр.
--  Так,  це  чудова  нагода.  Армія  ворога  не  встигне  повернутися  вчасно  і  нестача  боєприпасів  дасть  нам  перевагу,  --  підтримав  Юрій,  один  із  п’яти  капітанів  ради.
--  Ви  обидва  маєте  рацію.  Але  забуваєте,  що  ми  цілісна  група.  І  маємо  діяти  спільними  силами.  Чи  ти  забув,  що  головні  сили  під  командуванням  верховного  отамана  лише  підступають  до  кордонів  імперів.  Ми  маємо  дочекатися  їхнього  сигналу,--  заперечив  Дмитро.
--  Добре,  будемо  чекати,  --  заспокоївся  Саша.
--  Ось  я  підготував  деякі  папери  про  кількість  нашої  армії  та  її  озброєння,  --  виклав  на  стіл  документи  Дмитро.
--  В  наші  наземні  війська  входять  легкі  піхотні  солдати,  електричні  солдати  із  генератором  блискавок  і  снайпери.  Їх  ми  поділимо  на  п'ять  батальйонів  по  одній  тисячі  солдат  в  кожному.  Кількість  піхотинців,  електро-солдатів  і  снайперів  буде  однаковою.  Батальйон  матиме  280  винищувачів,  100  бомбардувальників,  260  танків,  180  артилерійських  установ  і  600  летючих  солдатів,  --  прокоментував  документи  Юрій.
--  Якщо  більше  немає  питань,  то  нараду  можна  завершувати,  --  відповів  Сергій.
--  Зачекайте.  Я  думаю,  що  може  варто  назвати  наших  літаючих  солдатів  кіннотою  козацької  армії?  --  запитав  Михайло.
--  Це  щоб  відрізняти  від  наземної  піхоти?  --  спитав  Дмитро.
--  І  не  тільки.  Просто  вони  розвивають  велику  швидкість,  і  нагадують  кінноту  Богдана  Хмельницького,  --  доповнив  думку  Михайло.
--  Непогана  ідея.  Якщо  всі  згодні,  то  можна  перейменувати  наших  літаючих  солдатів,  --  сказав  Сергій.
Тим  часом,  армія  отамана  вже  побудувала  похідні  табори  та  форти  на  прикордонних  територіях  імперіалістів.  Ця  подія  викликала  неабияке  хвилювання  серед  повстанців,  адже  це  означало,  що  скоро  почнеться  війна.  Саме  тому  майже  кожного  дня  відбувалися  тренування  бійців,  а  інженери  не  припиняли  вдосконалювати  озброєння  козаків.  
Так  з'явилась  нова  зброя  для  електричних  воїнів.  Тепер  крім  генераторів  блискавок,  вони  мали  свої  пістолети,  що  стріляли  капсулами  із  енергетичним  зарядом.  Також  найкращим  винаходом  науковців  був  щит,  вмонтований  у  контейнер  на  плечі  солдата  і  міг  з’являтися  за  будь-якої  потреби.  Щит  був  зроблений  із  металу  і  оплавлений  лазером  до  м’якої  маси.  Потім  маса  застигала  у  контейнері  певної  форми  і  інженери  отримували  чудові  щити  із  молекулами  лазеру.  На  кожному  щиті  було  викарбовано  герб  козацького  війська.  
Новинки  відразу  ж  випробовували  козаки.  Навіть  гетьман  першим  провів  польові  іспити  електричного  пістолету.  Завдання  полягало  у  невеликій  пробіжці  тренувальним  кортом  бази.  Під  час  пробіжки  потрібно  було  знищувати  мішені  новою  зброєю.  Але  у  руках  лідера  виявився  недосконалий  прототип,  який  вибухнув  при  першому  ж  пострілі  у  мішень.  Сергія  врятував    бойовий  костюм,  який  кожен  солдат  носив  завжди  із  собою.  Броня  поміщалася  у  спеціальному  приладі,  який  козаки  носили  на  руці  наче  браслет.  Контейнер  для  броні  прозвали  бортовим  комп'ютером,  адже  він  ще  й  виконував  функції  зв'язкового  апарату  і  системи  навігації.  
Козацька  уніформа  була  білого  кольору  з  чорними  смугами  на  плечах.  Всі  пластини  костюму  були  герметично  з’єднані  між  собою.  На  зап’ястях  кожної  руки  були  браслети  круглої  форми.  Вони  могли  обертатися  навколо  руки  та  активувати  потрібну  зброю.  Всього  браслети  містили  два  типи  зброї:  короткий  кинджал  та  пістолет.  Ліва  рука  броні  була  схожа  на  комунікаційні  системи.  Вона  була  рясно  вкрита  різними  тросиками  та  шлангами.  Їх  вкривали  тонким  шаром  металу,  що  застигаючи,  надавав  руці  страшного  вигляду.  Насправді  ці  трубки  були  потрібні,  щоб  браслет  лівої  руки  міг  активувати  сканер  та  подачу  медичних  препаратів.  Шолом  козаків  був  також  білого  кольору.  Від  очей  і  до  рота  тягнулися  чорні  пластикові  вставки.  Вони  були  прозорі  зсередини,  але  непроникні  зовні    і  давали  можливість  козакам  бачити  все  наче  без  шолома.  З  правого  боку  шолома  був  вмонтований  ліхтар,  а  з  лівого  боку  були  динаміки.  До  пластини,  що  прикривала  рот  було  вмонтовано  мікрофон.
--  Гетьмане,  ти  цілий?  --  запитав  солдат,  прибігший  на  допомогу.
--  Так,  цілий.  Але  я  не  завершив  місію,  --  сердито  відповів  Сергій.
--  Це  вже  неважливо.  До  того  ж  зброя  зламана,  --  сказав  інженер,  що  також  підбіг  на  допомогу.
--  Відсутність  зброї  не  перепона  для  козака,  --  сказав  Сергій,  дістаючи  свої  енергетичні  мечі-генератори,  що  були  вмонтовані  у  броню.
Гетьман  кинувся  на  найближчу  мішень  і  розрубав  її  навпіл.  Слідом  за  нею  з'явилася  інша  ціль,  але  вона  була  значно  віддалена  від  Сергія,  тому  він  націлив  на  неї  свої  мечі  і  випустив  слабо-розрядну  блискавку.  Вона  відразу  ж  спалила  мішень,  але  за  нею  показалися  ще  три.  Раптом  вони  спалахнули  яскраво  червоними  вогниками  і  полетіли  донизу.  Здивований  Сергій  обернувся  і  побачив  свого  товариша  і  заступника  командора  Дмитра.
--  Що  це  ти  робиш?  --  спитав  здивований  Сергій.
--  Тестую  свою  гвинтівку,  --  відповів  Дмитро.
--  А  попередити?  Ти  ж  міг  влучити  у  мене,  --  з  удаваною  образою  сказав  Сергій.
--  Теж  мені  трагедію  вигадав.  Давай  краще  невелике  змагання  влаштуємо,  --  запропонував  Дмитро.
--  Змагання  на  мечах?  --  спитав  гетьман.
--  Так,  --  відповів  Дмитро  і  швидко  дістав  мечі.
Сергій  у  відповідь  пустив  малу  блискавку  і  у  піднятій  куряві  відскочив  у  бік.  Але  Дмитро  ухилився  від  атаки  в  ту  саму  ж  сторону  і  випадково  наштовхнувся  на  товариша.  Вдарившись  шоломами,  друзі  попадали  на  підлогу,  але  миттю  підвелися  і  кинулися  один  на  одного.  Козаки,  що  також  були  на  полігоні  з  подивом  і  цікавістю  дивилися  на  двох  лідерів  їхнього  війська,  що  билися,  наче  все  життя  були  ворогами.  А  тим  часом  Сергій  вибив  один  із  мечів  у  свого  товариша  і  пішов  у  наступ.  Дмитро,  не  гаючи  часу,  активував  щит  і  заблокувавши  атаку,  штовхнув  Сергій.  Він  виставив  вперед  зброю  і  стрибнув  на  гетьмана.  Сергій  відхилився  у  бік  і  пропустив  гостре  лезо  мимо  себе.  Дмитро  по  інерції  пролетів  трохи  далі  і  зупинився  на  рівні  гетьмана.  Останній  схопив  суперника  за  руку  і  кинув  через  себе.  Повалений  Дмитро  не  відразу  ж  оговтався,  а  коли  прийшов  до  тями,  побачив  лезо  кинджала  в  сантиметрі  від  шолому.
Коротку  битву  було  закінчено.  Над  Дмитром  почувся  голос  Сашка.  Він  саме  зайшов  на  полігон,  щоб  передати  Сергію  і  Дмитру  новини.
--  То  що  сталося?  --  запитав  Дмитро  підводячись.  Він  був  радий,  що  не  потрібно  слухати  насмішки  усіх  присутніх  бійців  та  інженерів.
--  Прийшла  радіо-доповідь  від  отамана.  Вони  вже  повністю  закріпилися  на  передових  фортах  імперів.  Намісник  збирає  депутатів,  щоб  розробити  план  допомоги  своїм  господарям,  --  зачитав    Олександр.
--  Тоді  нам  потрібно  швидко  діяти  і  випередити  його  війська,  --  відповів  Сергій.
--  Через  два  дні  буде  засідання  в  парламенті.  Це  ідеальний  момент  захопити  намісника,--  відповів  Олександр.
***
Вранці  в  парламентській  залі  зібралися  депутати.  Коли  всі  зайняли  свої  місця  і  заспокоїлися,  спікер  оголосив  хвилину  мовчання  на  честь  загиблих  воїнів,  що  захищали  кордони  від  бунтівників.  Як  виявилося,  ця  тиша  була  “спокоєм  перед  бурею”.  Тільки-но    всі  замовкли,  як  в  повітрі  почувся  дивний  свист,  а  в  наступну  секунду  стіну  зали  розірвав  снаряд.  Шматки  каміння  і  меблі  полетіли  на  всі  сторони,  а  у  проломі  з'явилися  два  загони  озброєних  солдатів  у  білих  обладунках  із  козацькими  гербами  на  плечах.  
Козаки  швидко  оточили  депутатів  і  взяли  їх  під  варту.
--  Охорона  намагатиметься  перекрити  нам  проходи.  Ми  повинні  зупинити  її  першими.  Юро,  бери  п'ять  взводів  і  оточи  будівлю.  Не  пускати  нікого.  Дмитро,  охороняй  заручників.  Олександре,  бери  два  взводи  і  зупини  імперів  у  лівому  крилі,  а  я  повоюю  у  правому,  --  віддав  накази  Сергій.
Гетьман  повів  своїх  солдат  через  бічні  проходи.  Опинившись  біля  переходів,  він  наказав  козакам  розділитися  і  захищати  коридори  від  охоронців.  А  сам  пішов  із  трьома  групами  до  головної  кімнати  охорони.  Дві  гранати,  що  повсталі  кинули  у  кімнату,  знешкодили  шістьох  ворогів  і  поранило  ще  двох.  Коли  двері  були  вільні  від  охорони  парламенту,  у  бій  вступили  електро-солдати  на  чолі  з  Сергієм.  За  їхніми  спинами  спокійно  крокували  піхотинці.  Під  натиском  електричних  розрядів,  охоронці  відступили  до  великої  кімнати  відео-стеження,    де  забарикадували  вхід.  Але  піхотинці  легко  зламали  перепону,  випустивши  у  неї  величезну  кількість  куль.    Вони  швидко  розбіглися  по  кімнаті  і  засіли  за  різними  уламками  меблів.  По  іншу  сторону    сиділи  і  відстрілювалися  п’ятнадцять  охоронців.  Вони  вишикувалися  захисним  строєм  і  оберігали  якусь  людину.  
--  Сергію,  ти  мене  чуєш?  –  почувся  рипучий  голос  у  бортовому  комп’ютері  гетьмана.
--  Що  сталося,  Дмитре?  –  спитав  Сергій.
--  Я  з’ясував,  що  намісник  сьогодні  був  на  парламентській  сесії,  а  отже  він  зараз  у  цьому  будинку.  Я  вже  відіслав  групу  кіннотників  на  його  пошук,  --  повідомив  Дмитро.
--  В  цьому  немає  потреби.  Здається,  я  знаю  де  він.  Зараз  ми  все  з’ясуємо.  Козаки,  наша  ціль  --  постать  за  охоронцями.  Взяти  його  живим,  --  наказав  Сергій  і,  взявши  електричний  пістолет,  побіг  у  вир  битви.
Поле  бою  було  усіяно  різними  уламками  розтрощених  меблів.  Стіл,  що  слугував  парламентським  охоронцям  укриттям,  вже  не  виглядав,  як  дорога  прикраса  кімнати.  Його  понівечили  численні  влучання  куль.  Сергій  і  сержант  зрозуміли,  що  бій  ризикує  затягнутися.  Гетьман    дістав  свої  мечі  і  кількома  стрибками  дістався  барикади.  Сержант  зрозумів  наміри  Сергія  і  поспішив  за  ним.
 Обидва  були  озброєні  лише  мечами  і  це  викликало  подив  у  охоронців  Але  це  тривало  недовго.  Козаки  чудово  володіли  своєю  зброєю,  і  тому  за  кілька  секунд    уцілілі  імпери  побігли  геть  від  небезпечних  воїнів.  Але  до  нового  укриття  добігла  лише  таємнича  особа.  Двох    її  охоронців  настигли  блискавки,  пущені  козаками.  Незнайомець  схопився  за  пістолет,  та  Юрій  швидким  рухом  вибив  зброю  і  наставив  на  ворога  меч.
--  Знімай  каптур  та  назви  себе,  --  наказав  Сергій.
--  Ви  потрапили  у  пастку.  Думаєте,  піймали  намісника?  –  єхидно  зареготав  бранець.
--  Кажи  по  ділу,  бо  пущу  в  тебе  блискавку,  --  зажадав  гетьман.
--  Ви  потрапили  в  пастку.  Я  лише  двійник  намісника.  А    вам  –  гаплик,  зараз  помрете.  Визирніть  у  вікно,  --  сміявся  бранець.
--  Сергію!  Нам  краще  тікати.  Сюди  прямує  колона  танків,  --  повідомив  солдат,  поглянувши  у  вікно,  --  Схоже,  будуть  обстрілювати  будівлю.
Щойно  закінчилась  розмова,  як  затряслась  підлога,  зі  стелі  полетіли  шматки  дротів  та  каміння.
--  Як  вони  стріляють  так  влучно?  –  спитав  сержант.
--  На  двійнику  маяк.  Всі  тікаймо,  --  наказав  Сергій.
Відразу  ж  три  групи  почали  тікати  із  кімнат  охорони.  Ті  солдати,  що  мали  реактивні  ранці  на  спині  і  звання  кавалерії,  транспортували  поранених,  але  ще  живих  козаків.  
Наступний  снаряд  влучив  у  сусідню  кімнату.  Від  вибуху  впала  стіна  між  двома  кабінетами  і  придавила  собою  сержанта,  який  саме  збирався  вибігти  із  смертельної  пастки.  Гетьман  побачив  це  і  поспішив  на  допомогу,  адже  броня  козака  могла  витримати  таку  вагу.  Та  саме  в  ту  мить,  коли  Артем  витягнув  товариша  з  під  каміння,  у  вікно  залетів  танковий  снаряд  і  вибухнув  в  середині  кімнати.  
В  наступні  хвилини  все  змішалося.  Брили  каміння  і  меблів  летіли  у  різні  боки.  Відео-монітори  та  різні  електронні  прилади  палали  і  поширювали  неприємний  запах.  Стеля  обвалювалася  і  накривала  собою  двох  козаків.  Протистояти  такому  натиску  смерті  не  могли  ні  високотехнологічні  бойові  костюми  козака,  ні  мужність  і  сила  духу  українського  воїна.  Гетьман  повільно,  але  непохитно  провалювався  у  вир  забуття…
…  Київ,  навкруги  все  палає  червоним  полум’ям,  більшість  будівель  зруйновано,  почорнілі  за  часи  війни  вулиці.  Уціліло  лише  декілька  будинків,  оздоблених  українським  розписом  і  гербами.  Посередині  цього  похмурого  пейзажу  розташувалася  площа.  Вона  була  рясно  вкрита  пробоїнами  і  тріщинами.  На  вцілілій  частині  площі  стояв  постамент,  а  навкруги  зібралися  стомлені  і  похмурі  люди,  серед  них  і  малий  Сергій.
На  підвищенні  стояв  дивний  товстий  чоловік  з  охороною,  поряд  з  ним  майорів  прапор  України  та  ще  якийсь  дивний  стяг..  
--  Ви  тепер  будете  жити  в  цивілізованій  країні,  ми  вас  навчимо  працювати  на  наших  родючих  землях.  У  вас  буде  багато  роботи  та  їжі,  тож  підкоріться  нам,  відчуйте  цю  переломну  мить…  --  голосив  дивний  товстий  дядько.
--  Ви  не  перемогли  нас!  Поки  серце  хоча  б  одного  українця  б’ється,  ми  не  переможені.  Ми  будемо  стояти  за  свою  Батьківщину  до  останнього,  бо  ми  українці,  --  викрикнув  із  натовпу  чоловік.
--  Ану  підійди  сюди,  --  зажадав  кумедний  товстий  дядечко.
Хоробрий  чоловік  ні  секунди  не  вагався  і  впевнено  підійшов  до  загарбника.  
--  Бачиш  цей  вогонь,  підпали  свій  прапор,  --  наказав  загарбник.
Чоловік  вихопив  з  рук  товстуна  факел  і  підійшов  до  жовто-блакитного  прапору.  Поряд  з  ним  висів  ще  один.  Це  був  стяг  загарбників.  Чоловік  замахнувся  яскравим  полум’ям  і  кинув  його.  Весь  натовп  дивився  не  відриваючи  погляду,  а  факел  пролетів  мимо  української  святині  та  влучив  просто  у  стяг  загарбників.  Полум’я  відразу  жадібно  охопило  тканину  і  з  кожною  секундою  все  більше  поглинало  здобич.
--  Що  ти  накоїв?  Нащо  ти  це  зробив?  Варто,  в  катувальню  його,  --  верещав  загарбник.
--  Я  ніколи  не  посмію  осквернити  українську  святиню.  Кожен  українець  –  борець  за  свою  свободу,  ми  всі  пишаємося  своїм  минулим  і  зробимо  так,  щоб  всі  могли  пишатися  майбутнім,  --  спокійно  зауважив  чоловік  і  пішов  за  двома  солдатами  загарбників.
Малого  Сергія  раптом  переповнила  гордість  за  свій  народ,  за  його  стійкість,  витримку.  Він  так  любив  цю  красиву  землю,  багату  лісами,  величними  ріками,  степами.  На  спомин  прийшли    сивий  Дніпро,  зелені  кручі,  Софія  Київська…
…У  зруйнованій  кімнаті  гетьман  та  сержант  прийшли  до  тями  і  почали  вибиратися  із  під  завалів.  Вони  обидва  не  постраждали  завдяки  своїм  броньованим  костюмам,  але  їхніх  сил  було  замало,  щоб  пробити  собі  шлях  до  вікна  або  дверей.  
--  Дякую,  що  врятував  мене.  Але  ти  сильно  ризикував  своїм  життям!  –  сказав  сержант.
--  Козаки  допомагають  один  одному,  --  відповів  Сергій,--  Може  спробуємо  підірвати  ці  брили,  а  самі  сховаємося.  
--  Давай  спробуємо.  Ось  детонатор.  Заклади  вибухівку,  я  ледве  рухаюсь,  --  сказав  сержант.
Сергій  підібрав  з  тремтячих  рук  прямокутний  пластиковий  контейнер  з  відкидною  кришкою  і  різнокольоровими  цифрами.  Підійшовши  до  брили,  гетьман  почав  закладати  вибухівку  і  почув  тихі  віршовані  рядки.
--  Ти  що,  вірші  складаєш?  –  здивовано  запитав  Сергій.
--  Так,  вчора  написав,  --  відказав  сержант.
--  Прочитай  хоча  б  декілька  рядків,  --  попросив  Сергій.
--  Ось,  послухай:
На  вулиці  та  на  майдани,
Народе  втомлений,  виходь!
Зневіри  розтрощи  кайдани,  –  
Свободи,  волі  прагне  плоть.        

І  сам  собі  давай  розраду,
Не  сподівайся    ні  на  мить,
Бо  то  уже  не  є  держава,
Що  Конституцію  ганьбить.

Зрікайся  від  менталітету
Панів  покірного    слуги,                                
Що  жив  з  тавром  постійним  «вето»,
Так,  ніби  люди  –  вороги.

Виходь  на  вулиці,  майдани,
Кричи,  сопи    та  не  мовчи.
Не  дай  розкрасти  у  державі
Землі  останньої  шматки.

Ти  тут  ніхто.  Ні  суд,  ні  влада
Не  вирішать  питання,  ні!
Лише  згуртована  громада
Налагодить  життя  тобі.

--  Чудові  рядки.  Якщо  чесно,  то  я  теж  трохи  вірші  пишу.  Ось  послухай:

За  ордени  я  вболіваю,
Що  продають,  як  «секонд  хенд».
Так  хочеться  цю  сіру  зграю
Прилюдно  розчавити,  вщент.
А  ті,  чиїсь  сини  й  онуки,
Батьків  продавши  імена,
Торгують  ордени  на  штуку,  –
Для  них  це  –  бізнес,  не  війна.
Владущі  невидющим  оком
В  День  Перемоги  –  День  Війни,
Ввертають,  ніби  ненароком:
«Чиї  там  бавляться  сини?»
Війна  пекельна  міднолобим
Лиш  офіційний  атрибут.
В  гробах  скриплять  батьків  суглоби
Так,  ніби  на  війну  ідуть.

--  Вірно  підмічено,  --  сказав  сержант  і  почав  потроху  переповзати  в  укриття.  

Коли  вибухівка  була  закладена  і  вони  сховалися  за  фрагмент  стелі,  Сергій  натиснув  кнопку  детонатора.  Пролунав  голосний  вибух,  козаків  обдало  сильним  жаром,  і  по  їхньому  укриттю  вдарило  щебенем  та  камінням  від  розламаної  стіни.  Вибух  відкрив  козакам  вихід  на  свободу.  Не  гаючи  часу,  Сергій  підхопив  сержанта  і,  активувавши  свій  літаючий  механізм,  стрімко  попрямував  у  відкритий  прохід.
Приземлився  гетьман  біля  капітана  Юрія.  Пораненого  сержанта  відразу  ж  підхопили  медики  і  понесли  в  лазарет.
--  Доповідай  про  ситуацію,  --  наказав  Сергій.
--  Імпери  оточили  будівлю  з  усіх  сторін.  Вони  намагаються  пробитися  із  тильної  частини  будівлі.  Їхні  танки  майже  пробили  наші  ряди  в  тій  частині  парламенту,  --  доповів  Юрій.
--  Тоді  виводь  наших  з  парламенту  і  розділи  порівну  між  бойовими  зонами.  Дмитра  з  його  солдатами  кинеш  на  мій  фронт,  --  наказав  Сергій.
Гетьман  увімкнув  літаючий  механізм  та  попрямував  на  допомогу  товаришам  із  двома  групами  кавалерії.  На  іншій  стороні  парламенту  була  жахлива  картина.  Площа  була  понівечена,  на  підступах  до  будівлі  виднілися  воронки  від  бомб  та  снарядів,  а  сам  парламент  був  майже  зруйнований.  Його  ліве  крило  розвалилося,  а  середина  ледве  трималася.  Війська  козаків  обороняли  останні  позиції.  
Далі  відступати  було  нікуди,  тому  Сергій  наказав  своїм  кавалеристам  пролітати  над  позиціями  ворожих  ракетних  солдатів  і  кулеметних  позицій  та  кидати  у  них  вибухівку.  Сам  гетьман  із  п’ятьма  солдатами  полетів  до  невеликої  групки  бійців,  які  відстрілювалися  від  ворогів,  що  їх  оточили.  Побачивши  гетьмана,  козаки  зраділи  і  почали  із  більшим  завзяттям  рубати  імперів.  Артем  приземлився  біля  капітана  цієї  групи,  що  була  колись  взводом.  Він  дістав  свої  електричні  мечі  і  не  жаліючи  енергії  генераторів  почав  запускати  у  ворогів  кульові  блискавки.  Це  посіяло  паніку  серед  наступаючих  солдатів  і  вони  почали  потроху  відступати  від  воронки,  в  якій  сиділи  повстанці.  
Але  на  поміч  розбитому  взводу  імперів  прийшло  підкріплення  і  вони  знову  пішли  у  наступ.  Тоді  Сергій  наказав  кавалеристам  кружляти  над  окопом  і  стріляти  у  ворогів.  Це  дозволило  оточеним  козакам  виграти  декілька  хвилин  і  дати  зброї  охолонути.  Кавалерія,  що  кружляла  над  гетьманом  і  його  солдатами,  приземлилася  в  окоп,  адже  пальне  майже  скінчилося.  
Один  із  козаків  підібрав  кулемет,  який  випустив  його  мертвий  товариш.  Встановивши  зброю  на  краю  окопу,  він  почав  стріляти  у  ворогів  і,  тим  самим,  трохи  відтіснив  їхній  натиск.  З  інших  сторін  воювали  троє  козаків,  навіть  гетьман  підібрав  гвинтівку  і  почав  відстрілюватися  від  імперів.  Козаки  стріляли  досить  влучно,  але  ворогів  було  набагато  більше  і  замість  одного  недієвого  з’являлося  відразу  три  готових  до  бою  загарбника.  
Несподівано  над  козаками  загуркотіли  мотори  двох  вертольотів.  Подивившись  угору,  вони  побачили,  що  бойовий  літак  сідає  просто  перед  ними,  закриваючи  від  куль  ворога.  Інший  вертоліт  продовжував  кружляти  над  урядовцями  і  обстрілювати  їх.  
--  Швидко  сідайте.  Ми  вас  витягнемо  звідси,  --  почувся  голос  Дмитра.
Козаки  поспішили  у  рятівний  корабель,  який  відразу  ж  здійнявся  у  повітря  і  полетів  геть  від  зловісного  окопу.
--  Я  не  розумію,  чому  вони  так  жадають  потрапити  у  будівлю.  Адже  намісника  в  нас  немає!  –  сказав  Сергій.
--  Як  немає?  Ти  ж  його  схопив  у  кімнаті  охорони,  --  здивувався  Дмитро.
--  То  був  його  двійник,  --  відповів  Сергій.
--  То  де  шукати  оригінал?  –  запитав  Дмитро.
--  Ти  оборонятимеш  парламент.  А  я  з  Сашком  захопимо  намісника  у  його  резиденції,  --  сказав  Сергій.
В  цей  час  вертоліт  підлетів  до  мобільного  командного  пункту,  в  якому  перебував  Олександр.  З  повітря  це  була  звичайна  палатка,  але  коли  вертоліт  сів,  всі  побачили  будиночок  з  металевими  стінами.  Його  двері  захищали  двоє  солдатів,  а  на  стінах  висіли  невеликі  супутникові  тарілки.  Зайшовши  всередину,  Дмитро  коротко  розповів  Олександру  про  битву,  а  Сергій  передав  суть  нового  плану.
Для  битви  у  резиденції  намісника  гетьман  взяв  два  найкращих  загони.  Вони  полетіли  на  вертольотах  і  мало  не  постраждали,  бо  потрапили  під  обстріл  ворожих  танків.  Але  вертольоти  увімкнули  додаткові  двигуни  і  полетіли  ще  швидше.
Коли  вертольоти  пролітали  над  маєтком  намісника,  козаки  вистрибнули  з  літаків  і  блискавично  пройшли  передовий  загін  охоронців.  Але  сутичка  підняла  великий  галас,  і  тому  туди  позбігалася  вся  охорона.  Сергій  на  це  і  розраховував,  адже  його  завданням  було  відволікти  якомога  більше  імперських  солдатів,  поки  Олександр  висадиться  на  іншому  кінці  маєтку.  
Сашко  зі  своїми  козаками-кавалеристами  вистрибнув  із  літака  і  полетів  у  напрямку  будівлі.  На  вході  чатувала  охорона.  Але  він  швидко  розібрався  з  нею,  використовуючи  снайперську  гвинтівку.  Проникнути  в  будівлю  було  легко.  Але  в  середині  все  ж  таки  залишилися  ще  багато  солдатів.  
Оскільки  у  групі  Олександра  не  було  жодного  піхотинця,  то  він  вирішив  діяти  напряму  і,  показуючи  приклад  своїм  солдатам,  першим  відкрив  вогонь  по  загону  охоронців,  що  йшли  коридором.  Його  підтримали  інші  кавалеристи,  і  через  кілька  хвилин  коридор  був  порожній,  чувся  лише  здавлений  стогін  поранених.  Козаки,  не  гаючи  часу,  побігли  до  кабінету  намісника.  На  шляху  їм  зустрічалися  невеликі  групки  охоронців,  але  група  Олександра  швидко  з  ними  розбирався  і  бігла  далі.  Біля  приймальні  повстанці  зупинилися  і  почали  закладати  вибухівку.  Але  не  встигли  вони  закласти  останню  бомбу,  як  у  наступному  кінці  коридору  промайнула  велика  група  імперів,  що  прикривали  якусь  людину.  Наказавши  п’ятьом  кавалеристам  обстежити  про-всяк  випадок  кабінет,  Олександр  із  іншими  солдатами  кинувся  навздогін  конвою    і  побачив,  як  останні,  вистрибнувши  з  вікна,  побігли  на  вертолітний  майданчик.  Намісник  тікав  якраз  туди,  де  билися  солдати  Сергія.  Попередивши  гетьмана  про  «дорогого  гостя»,  Олександр  наказав  п’ятьом  своїм  бійцям  піднятися  в  повітря  і  не  давати  вертольоту  імперів  можливості  сісти  на  посадковий  майданчик.  А  сам,  тим  часом,  побіг  на  допомогу  товаришу.
--  Солдати,  тримати  позиції.  Бездіяльні  задні  ряди  обходьте  імперів  з  флангів.  Двоє  кавалеристів  –  за  мною,  --  пролунав  громовий  наказ  Сергія.
В  той  же  час  гетьман  здійнявся  в  повітря  і  полетів  до  намісника.  За  ним  слідували  двоє  літаючих  солдатів  і  щойно  приєднавшийся  до  бою  Олександр.  Козаки  на  льоту  знешкодили  двох  охоронців  вистрілами  зі  своїх  гвинтівок.  Третього  настиг  електричний  меч  Сергія.  Беззахисний  намісник  підняв  руки  вгору  і  став  на  коліна,  молячи  у  повстанців  милості.  
--  Сашо,  бери  двох  козаків  і  відведи  намісника  до  вертольоту,  --  наказав  Сергій.
--  Але  ж  вертоліт  не  може  сісти.  Заважає  бій  на  посадковому  майданчику  і  літак  нашого  бранця,  --  зауважив  Олександр.
Тільки-но  командор  козаків  сказав  це,  як  по  всій  резиденції  пролунав  звук  вибуху.
--  Ну  ось,  вертоліт  вже  не  перепона,  --  сказав  Сергій,  вказуючи  на  сарай,  що  палав  мов  бенгальський  вогонь.
--  Гарно  горить,  --  зауважив  один  із  кавалеристів.
--  Вік  би  дивився,  але  часу  нема.  Саш,  викликай  наш  транспортний  вертоліт  на  задню  частину  двору.  Там  багато  вільного  простору,  --  наказав  гетьман.
--  Гаразд.  Зустрінемось  на  базі,  --  відказав  Олександр.
Після  цього  гетьман  активував  літаючий  механізм  і  попрямував  до  козаків,  що  уже  замкнули  урядові  війська  в  кільці.  Сергій  підлетів  до  ворожої  групи,  але  не  сідав  на  землю.  В  повітрі  він  трансформував  свої  мечі  у  чотири  коротенькі  стовпи  на  кожній  руці  з’єднані  між  собою  пластинами.  Вони  були  під’єднані  до  енергетичних  батарей.  Накопичивши  достатню  кількість  електрики,  гетьман  стрілою  полетів  униз  і  вдарив  стовпами  об  землю.  Удар  викликав  хвилю  електроенергії,  що  розійшлася  навкруги.  Хвиля  полетіла  на  п’ять  метрів  і  знешкодила  значну  частину  ворожих  солдатів.  Інші  охоронці,  що  вижили  від  смертоносної  енергії,  покидали  зброю  і  здалися  на  милість  козакам.  Повстанці  наділи  на  них  кайдани  і  розташували  у  вертольотах,  що  приземлились  на  звільненому  посадковому  майданчику.  
На  базі  всі  отримали  довгоочікуваний    відпочинок.  Лише  гетьман  попрямував  до  тюремного  блоку.  Там  він  знайшов  Олександра.
--  Є  гарна  і  погана  новина,  --  повідомив  Олександр.
--  Давай  погану,  --  попросив  Сергій.
-    Це  двійник,  --  ошелешив  Олександр.
--  Що?  Знов  двійник.  Та  скільки  ж  їх  взагалі  може  бути?!    І  де  нам  шукати  справжнього?!  –  сердився  Сергій.
--  В  Закарпатті,  --  просто  відповів  Олександр.
--  Давай  детальніше,  --  попросив  Сергій.
--  Імпери  давно  побудували  собі  резервний  бункер,  де  можна  було  б  перечекати  виступи  бунтівників.  Намісник  втік  туди  ще  до  початку  наших  дій  у  парламенті.  Я  навіть  знайшов  людей,  що  будували  споруду.  Вони  обіцяли  передати  нам  плани  та  схеми  бункеру.  Але  для  цього  потрібно  летіти  туди  самому,  --  розказав  Олександр.
--  Гаразд.  Тоді  завтра  я  відправлюся  із  загоном  солдатів  за  схемами.  Але  мені  не  зрозуміло,  як  намісник  дізнався  про  напад  на  парламент,  --  сказав  Сергій.
--  Може  просто  збіг  обставин,  --  припустив  Олександр.
--  Може  й  просто  збіг.  Добре.  Пішли  зараз  святкувати.  А  завтра  про  все  подбаємо!  –  сказав  Сергій.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463913
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.12.2013
автор: Гетьман