Моє життя, навіщо жити?
Надіятись, чогось чекати…
Чи довго будеш мене бити?
Багато б відповідей знати.
Чи в Бога є кермо, що править?
Чи доля щось своє мудрує?
Здається, іноді хтось травить,
Як над душею біль вирує.
А днина йде, летить та скаче!
Спішить покинути навіки.
І чую я, як серце плаче,
Розсолом заливає віки.
Життю на місці не сидиться -
Хвилини мчать, немов скажені!
То ж хвилюватися годиться!
А нам все рівно. Навіжені…
Ото ж себе завжди питаю,
Чи зможу більше досягнути?
Та зовсім відповідь не знаю.
Мене тримають тії пути?
Кому мої думки потрібні?
Чи хтось в них буде копирсати?
Чи може помисли ці дрібні?
Не треба, досить вже писати?
Шепоче серце: - Може й треба!
Щоб чиїсь струни задрижали…
Щоб глибоко, під самі ребра
Слова, як музика дістали.
То ж досить сумнівам доречним!
Я вже берусь за нові стяги.
Скажу: - Геть! - хвилям суперечним.
Дай, Боже, ще мені наснаги!
Живи, твори, плекай, Людина,
Свого життя якісь сценарії!
Щасливою хай буде днина!
Й летять до неба твої арії…
25.08.2013 р.
Картина з інету.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463612
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2013
автор: Любов Вишневецька