Знов біснуються нелюди,знову виють гієни.
Знов керують юрОдиві,батогом,як колись...
Вмились кров"ю дітей жовто-сині терени.
Знову стогін і нЕнависть в долю вплелись.
Не чекаймо пришестя,манна з неба не впАде.
В глотку звірові зуби поспішІмо уп"ясти.
Досить мовчки дивитись,як знущаються гади.
Бо від ноші лихої можна голови скласти.
Не калина доспіла,кров бідових та вільних.
Нерозумних,довірливих,що з ярмом поріднились повік.
Щоб не чобіт на спИні,а розправлені крила!
Так зборімо ж свободу,браття й сестри мої!!!
А стежки Україно,твої ще незвІдані.
Ти топтатись у дУшах ворогам не дозволь.
Яничари не вічні,тож за щастя борімося віддано.
Щоби небо безхмарне було в тисячах доль!
30/11/2013.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463361
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 30.11.2013
автор: VodolazМінько