ЛІФТ

Застрягнути  в  чотирьох  стінах…  Несміливо,  обережно  ковтати  дефіцитне  повітря  і  бездумно  тупитись  у  щільно  зачинені  двері.
Застрягнути  в  ліфті.
Викликана  страхом  обмеженого  простору  нудота  підкочує  до  горла  і  паморочить  голову.
Очікування  порятунку  тягнеться  нестерпно  довго  і  ти  починаєш  малювати  страхітливі  картини  своєї  неминучої  загибелі…
Застрягла  у  ліфті…  Саме  так  я  охарактеризувала  б  свою  появу  в  цьому  світі.
1.

Сьогоднішнє  небо  хмарилось  по-особливому.  Де-не-де  пропускаючи  скупі  промені  холодного  осіннього  сонця.  Очі  заплющувались  самі  по  собі.  Я  ніяк  не  могла  прокинутись.  Вже  третю  добу  поспіль  сон  не  відпускав  мене.  Осіння  депресія  чи  щось  глибше?  Щось  геть  інакше?  Мені  було  важко  визначитись  з  правильною  відповіддю.  Я  боролась  зі  сном  і  зі  своїми  депресивними  думками.  
Мене  нудило.  Останнім  часом  почало  здаватись,  ніби  нудота  переросла  в  хронічне  захворювання.  Крім  того  –  психологічне.  Нудило  від  людей.  Від  звуків,  від  слів.  Від  фальшивих  посмішок  і  розбитих  ілюзій.  Ліфт.
Сьогодні  зранку  я  раптом  зрозуміла:  мене  ніщо  не  тримає  тут,  у  цих  чотирьох  стінах,  серед  цих  фальшивих  посмішок  і  розбитих  ілюзій.  Я  тримаю  себе  сама.  Я  чіпляюсь  за  примарні,  вигадані  нитки,  заплутуюсь  в  них,  задихаюсь,  тону,  знов  і  знов  знаходячи  безглузді  виправдання  своїй  безвиході.  Власноруч  збудованій  безвиході.
Сьогодні  зранку  я  вирішила  позбавитись  ниток.  Лишилось  нагострити  леза…
Ліфт…  Я  піднімалась  все  вище  і  вище,  паморочилось  в  голові,  запирало  дихання,  а  ліфт  усе  не  зупинявся.  Я  відчувала,  як  повільно  і  ніби  злорадно  кисень  витікав  із  кабіни,  я  чула  нестерпний  свист  у  вухах,  я    бачила  яскраві  спалахи  перед  очима.  Ліфт  покинув  Землю,  ліфт  вийшов  на  орбіту,  ліфт  у  відкритому  космосі…
Я  втрачала  свідомість.  Втриматись  на  ногах  не  вистачало  сил.  Я  повільно  сповзла  по  слизькій  стіні  і  сіла  на  смердючу  підлогу.  Серце  виривалось  з  грудей.  Серце  раптом  заговорило  зі  мною  і  я  розплакалась…


«Ти  одна.  Одна  така.  Невже  не  відчуваєш  у  собі  сил  усе  змінити?  Ти  ж  знаєш  усе.  Знаєш  правду  про  них  і  мовчиш?  Чому  ти  мовчиш?  Я  знаю,  на  що  ти  здатна.  Я  знаю  усі  твої  секрети,  не  ховайся  від  мене.  Ти  так  рідко  прислухаєшся  до  моїх  слів,  що  довелось  діяти  радикально.  Виходу  немає…звідси.  Ти  мусиш  мене  вислухати.  Тут,  у  космосі,  ти  дома.  Ми  нарешті  одні  і  я  відкриюсь  тобі.
Я  більше  так  не  можу.  Досить  знущань.  Досить  вагань.  Ми  маємо  дійти  до  одного  спільного  рішення.  Я  відчуваю  –  ти  уже  почала  мінятись,  ти  прислухалась.  Я  бачу  твої  зусилля  і  ціную  їх.  Як  ніхто  інший,  я  ціную  їх.  Вір  собі.  Усе  вийде.  Лишилось  ще  так  мало  кроків  до  повного  очищення,-  і  двері  відкриються.  Ми  у  ліфті  не  випадково.  Ліфт  має  чотири  стіни  і  лише  одні  двері.  Одні.  Це  так  очевидно.  Чому  ти  не  бачиш  дверей?  Чому  ти  так  наполегливо  намагаєшся  пробити  головою  стіну?  Двері.  Значить  –  вихід  є.  Все  так  просто:  натискаєш  на  кнопку  –  двері  відчиняються.  »

Не  бачачи  нічого  далі  свого  носа,  я  спробувала  підвестись.  З  останніх  сил.  Життя  покидало  мене.  Чи  я  покидала  його?  Так  одразу  і  не  визначишся.
Я  натиснула  на  кнопку.  Ліфт  зупинився.  Двері  відчинились.  Холодний  і  вологий  морок  заповнив  мій  ліфт  і  проковтнув  мене…


2.
-  Хто  ти?
-  Я  глибина  твоїх  сумнів.
-  А  я  хто?
-  Ти  сама  сутність  усього  прийдешнього.
-  Чому  я  тут?
-  Ти  мусиш  засипати  прірву  і  перейти  на  інший  бік.
-  Я  маю  тебе  убити?
-  Ти  маєш  наповнити  мене  змістом.  Не  плутай  таких  елементарних  речей.  Інакше  вони  подумають,  що  помилились  у  виборі.
-  Хто  –  вони?
-  Ти  знаєш.
-  Не  знаю.
-  Ти  сама  сутність  усього  прийдешнього.  Внутрішнє  занурення  дасть  тобі  відповіді  на  усі  запитання.
-  Як  мені  зануритись?
-  Ти  уже  тут.
-  Цей  морок….
-  Твоя  душа.


 Я  не  відчувала  землі  під  ногами.  Я  взагалі  нічого  не  відчувала.  Повна  статика.  Ліфт  залишився  далеко  позаду  і  я  вже  навіть  не  могла  розрізнити  його  обриси  у  цій  непроглядній  темряві.  Я  була  зовсім  одна  .  Безпомічна  і  незахищена.  І  хто  б  не  ховався  у  цьому  мороці,  і  які  б  цілі  вони  не  переслідували  –  я  була  не  в  змозі  відбити  жодної  атаки.  
Усе,  що  мені  лишалось  –  роздуми.  
Чому  так  темно  на  дні  моєї  душі?  Хто  погасив  усе  світло?  Невже  я  сама?  Але  як?  Так,  моє  життя  останнім  часом  не  приносило  мені  радості,  та  хіба  ж  усе  аж  так  погано?  У  моєму  житті  було  багато  веселих,  позитивних  і  навіть  щасливих  моментів.  Але  завжди  лишалась  одна  проблема:  я  не  уміла  довго  втримувати  те  щастя.  Воно  проходило  так  само  швидко,  як  і  з’являлось.  І  темрява  знову  опускалась  на  мою  душу.  

- Чому  я  так  швидко  позбавляюсь  відчуття  радості?
- Бо  твоя  радість  занадто  поверхнева.
- А  хіба  люди  не  повинні  шукати  позитив  навіть  у  найбільших  нещастях?  Хіба  ж  не  від  сприйняття  світу  залежить  світло  душі?
- Вбачати  позитив  у  всьому  уміють  лише  безумці.  Радіти  кожній  дрібниці  дано  лише  легкодухим.  Щастя  –  це  глибина.  Не  варто  розплескувати  його  без  причини.
- Я  не  розумію.  Я  нічого  не  розумію.  Невже  біль,  страждання,  депресія  –  це  свідчення  глибини  внутрішнього  світу,  а  радість,  щастя,  любов  переживають  примітивні  і  божевільні?
- Нічого  не  поробиш.  Хто  знає  істинну  сутність  всеохоплюючих  знань  –  того  не  розважать  примітивні  обмежені  речі.
- Чи  правдиві  твої  слова?
- Ти  не  віриш  нікому.  Але  ти  мусиш  повірити  сама  собі.  

Я  заплуталась  ще  більше.  Мої  сумніви  не  зменшувались.  Здавалось,  прірва  ставала  ще  глибшою.  Я  розуміла,  що  не  повернусь  назад,  доки  не  позбавлюсь  її,  але  задача  не  мала  вирішення.  Тільки  зараз  стало  зрозуміло,  скільки  невирішених  питань  назбиралось  у  моїй  підсвідомості.  І  саме  вони  загасили  усі  лампи  на  дні  моєї  душі…


3
Вже  кілька  годин  поспіль  я  бездумно  тинялась  у  непроглядній  темряві.  Час  від  часу  ледь  відчутні  пориви  вітру  підхоплювали  мене,  як  пір’їнку,  і  відносили  все  далі  і  далі  від  того  місця,  де  я  покинула  свій  ліфт.  Я  продовжувала  розмірковувати  над  своїми  вадами,  відчайдушно  намагаючись  хоч  якось  наповнити  прірву  сумнівів.  Наповнити  змістом.  Наповнити  сенсом.
Мене  хвилювала  любов.  Я  відчувала,  що  найбільша  частина  сумнівів  саме  через  любов.  Її  суть  була  настільки  незрозумілою,  що  породжувала  не  просто  прірву,  а  Маріїнську  впадину  на  дні  моєї  душі.
- Чому  моя  любов  на  приносить  мені  радості?
- Твоє  сприйняття  любові  безмежне,  а  об’єкти  –  обмежені.  Ти  прагнеш  того,  що  не  можуть  тобі  дати.  Твоя  глобальність  тебе  пригнічує.
- Як  мені  позбутись  цієї  глобальності?
- Це  не  вада.  Це  твій  дар.  Але  замість  того,  щоб  оберігати  його,  ти  прагнеш  розтринькати  свій  дар  на  недостойних  і  мілких.  Ти  намагаєшся  сховатись  від  морозу  під  шовковою  шаллю.  Та  одне  лише  створення  видимості  не  врятує  від  обмороження.    Невже  ти  не  бачиш:  хто  б  не  був  з  тобою  поряд,  почуття  одинокості  не  покидає  тебе.
- В  чому  моя  головна  помилка?
- В  нетерплячості.  В  хибності  вибору.  В  ідеалізації  потворного.  Потворні  душі  живляться  твоїм  вогнем.
- Це  і  є  причина  моєї  темряви?
- Одна  з  багатьох.  А  тепер  озирнись.
Десь  далеко  попереду  я  помітила  ледь  вловимий  промінчик  світла.  Він  то  з’являвся,  то  зникав.  Він  ніби  грався,  переміщаючись  з  місця  на  місце.  Я  спробувала  вловити  поглядом  світло  і  хоч  трохи  роззирнутись  навколо.  Нажаль,  світло  було  настільки  мізерним,  що  майже  нічого  розгледіти  не  вдавалось.  Та  я  помітила  наступне:  під  ногами  моїми  була  не  пустка,  а  килим  густої  смарагдової  трави.  Трава  була  настільки  м’якою,  що  з  кожним  кроком  я  все  глибше  і  глибше  занурювалась  у  цю  густину.  А  промінчик  усе  майорів,  знущаючись  наді  мною  своїм  блиманням.  Мої  ноги  грузнули  у  траві,  йти  ставало  все  важче  і  важче,  а  світло,  здавалось,  лише  віддалялось  від  мене.
- Чому  я  грузну?
- Ти  не  маєш  опори.  Ти  не  відчуваєш  ґрунту  під  ногами.  
- Як  мені  знайти  опору?
- Опора  –  це  визначеність.  Визначеність  як  шлях,  а  не  як  мета.  Ти  знаєш,  куди  тобі  треба  іти,  та  не  бачиш  правильної  дороги.  Саме  тому  твоя  дорога  така  важка  і  розмита.
- Як  дізнатись,  яким  шляхом  треба  іти?
- Істина  пізнається  лише  у  момент  найбільшого  відчаю  і  одинокості.  Інших  шляхів  немає.  
Промінь  блиснув  останній  раз  і  погас.  Я  знову  лишилась  один  на  один  зі  своїм  внутрішнім  мороком.  Сумніви  щодо  щойно  почутого  накрили  мене  з  головою.  Я  не  хотіла  вірити  у  істину,  що  пізнається  через  страждання.  Я  знову  повернулась  до  початкового  етапу…








***
Сьогоднішнє  небо  хмарилось  по-особливому.  Я  уже  півгодини  блукала  по  осінньому  парку  і  розмірковувала  над  подіями  вчорашньої  ночі.  Пазли  не  ліпились  до  купи.  Я  намагалась  пригадати  хоч  якісь  моменти,  та  в  голові  пульсувала  лише  одна  думка  –  зникнути.  Захотілось  сховатись  від  поглядів.  Ніби  усім  є  до  мене  діло.  Ніби  кожен  свердлить  мене  прискіпливим  поглядом.  Ніби  вчора  я…
Носом  пішла  кров.  Я  спробувала  її  зупинити,  закинувши  голову  назад.  Я  захлиналась  власною  кров’ю  і  вглядалась  в  небо.  Небо.  Боляче  і  сумно.  Ніби  щось  було  і  зникло.  Ніби  я  втратила  щось  важливе.  Вчора  я  була…  на  небі.  Вчора  небо  було  в  мені.  
Кров  зупинилась.  Пульсуючий  біль  у  скронях  теж  по  трохи  стихав.  Я  так  і  не  докопалась  до  істини.  Я  нічого  не  змінила.  Я  не  нагострила  леза.  Нитки  ще  сильніше  впивались  у  шкіру.  Я  мушу  повернутись  туди.  Я  маю  все  виправити.  Прірва  занадто  велика.  Ще  трохи  –  і  я  втрачу  себе  раз  і  назавжди.  Ще  трохи  –  і  я  вже  собі  не  належатиму.  Мене  поглине  світ,  пережує  і  виплюне.  Спустошену  і  зламану.  
Свідомість  покинула  мене.  Я  знову  опинилась  в  непроглядній  темряві,  та  цього  разу  я  була  готова…



4.
Ось  уже  кілька  годин  я  лежала  у  густій  траві  на  самому  дні  своєї  душі  і  рахувала  помилки.  Я  перебирала  у  пам’яті  усі  важливі  моменти  свого  життя.  Дивно,  але  тут  більшість  таких  моментів  здавались  не  просто  неважливими,  а  взагалі  мізерними  і  в  деякій  мірі  безглуздими.  Хоча  останнім  часом  мені  майже  все  здавалось  безглуздим.  Я  лежала  у  траві  і  до  болю  в  очах  вглядалась  у  морок.  Саме  тоді  моє  серце  знову  вирішило  заговорити:
«Ти  стомилась.  Я  розумію.  Ти  просто  стомилась.  Але  час  знайти  вихід.  Ти  не  можеш  вічно  тут  ховатись.  Ти  маєш  ще  стільки  невирішених  справ.  Запалити  світло  важче,  ніж  загасити.  Але  вихід  є.  Його  не  може  не  бути.  Чотири  стіни  і  лише  одні  двері,  пам’ятаєш?  Знайди  двері.  Запали  світло  і  повертайся.  Повертайся!  Вони  не  триматимуть  тебе  тут  вічно.  Ще  трохи  –і  ти  застрягнеш.  Ти  станеш  однією  із  тих  божевільних,  що  живуть  у  своєму  світі,  ховаючись  від  зовнішніх  проблем.  Ти  мусиш  подолати  свої  сумніви.  Інакше  –  усе  марно.  Вони  визнають  хибність  свого  вибору  і  заберуть  у  тебе  знання.  Ти  -  сутність  усього  прийдешнього.  Доведи  це!»
Моє  серце  стихло.  Тиша  знову  боляче  вдарила  по  вухам.  Сутність  усього  прийдешнього.  Що  значать  ці  слова?  Чому  вони  постійно  це  повторюють?  Знання?  Про  які  знання  іде  мова?  
В  дитинстві  я  була  впевнена,  що  знаю  відповіді  на  усі  запитання.  Я  могла  пояснити  принцип  роботи  телефону  і  правду  про  зародження  життя  на  землі.  Діти  постійно  закидали  мене  подібними  запитаннями  і  на  кожне  я  знаходила  відповідь.  Але  ті  часи  пройшли.  І  тепер  я  не  можу  сказати  напевне,  чи  були  мої  ствердження  вірними,  чи  я  просто  на  ходу  вигадувала  те,  чого  насправді  не  розуміла.  Фантазія  чи  знання?  Ще  один  плід  моїх  сумнівів.  Прірва  була  нестерпно  глибокою  і  я  все  чіткіше  розуміла  причини  її  глибини.  
5.
Страх.  Дивно.  Я  не  відчувала  страху.  Але  я  добре  пам’ятала  смак  цього  відчуття.  Нудотно  солодкий.  З  нотками  полину.  Страх  перемін.  Ще  одна  вада.  Ще  одна  помилка.  Ще  один  крок  до  прірви  сумнівів.
Саме  страх  перемін  розріджував  мою  дорогу,  знищував  опору  під  ногами  і  сковував  рухи.  
- Як  мені  позбутись  страху?
- Заповни  прірву  сумнівів.  Страх  –  це  узагальнення.  Сумніви  –  це  складова.  
- А  яка  складова  тієї  речовини,  якою  я  маю  наповнити  прірву?
- Нарешті  ти  починаєш  розуміти.  Віра  –  ось  твоя  речовина.  Повір  у  все,  в  чому  сумніваєшся.  І  тоді  ти  перейдеш  на  іншу  сторону.
Сумніви.  Моє  давно  забуте  правило.  Сумніви  –  синонім  приреченості.  Як  тільки  сумніви  закрадались  до  моєї  свідомості  щодо  будь  якого  діла  –  я  точно  знала,  що  справа  прогорить.  Знала.  І  все  одно  робила.  Таким  чином  я  програвала  двічі:  справи  не  йшли,  а  сумніви  подвоювались.  А  чому  так  виходило?  Дуже  просто:  я  сумнівалась  у  собі.  У  своєму  внутрішньому  голосі.    Найбільший  гріх.  Найжахливіший  злочин  перед  собою.  
Морок  навколо  мене  раптом  почав  розсіюватись.  Сірий  туман  огорнув  мене  з  усіх  сторін  і  я  повисла  на  ньому.  Туман  був  густим  і  прохолодним.  Моє  тіло  в’язало  у  ньому,  немов  у  тісті.  Та  це  відчуття  мені  подобалось.  Я  плавала  у  тумані  і  роздивлялась  глибину  своєї  душі.  Я  бачила  нечіткі  обриси  височенних  гір  і  далеке  поблискування  тихого  океану.  Я  рахувала  зорі  ,  що  миготіли  ледь  помітно  у  молочному  небі.  Їх  було  більше,  ніж  я  знала  чисел.  
- Звідки  тут  зорі?
- Це  твої  думки.  Кожна  думка  лишає  помітний  слід.  Цей  слід  перетворюється  на  зірку,  що  загорається  у  твоїй  душі  і  згасає  лише  тоді,  коли  приходить  її  час.  Деякі  гаснуть  мирно  і  непомітно.  Деякі  вибухають  і  осипаються  на  дно  твоєї  душі,  утворюючи  гірські  хребти.
- А  океан?
- Пролиті  сльози...
- Невже  одна  душа  може  вмістити  в  собі  стільки  усього?  Цілу  планету?
- Планету?  Душа  –  це  відображення  Всесвіту!  Кожна  душа  –  це  світ  в  мініатюрі.  І  яким  буде  цей  світ  –  залежить  лише  від  тебе.
Туман  розвіявся  і  я  стрімко  злетіла  догори.  Потоки  повітря  підхопили  мене  і  понесли  над  горами  і  ріками.  Я  бачила  масштаби  і  красу  своєї  душі.  Я  пригадала  сон,  який  наснився  мені  на  сьомий  день  народження…

Тоді  я  померла.  Я  бачила,  як  плачуть  мої  батьки,  як  сумують  родичі,  я  відчувала  їх  біль  і    мені  теж  було  сумно  деякий  час,  аж  доки  я  не  опинилась  в  незвичайному  місці.  Навколо  височіли  могутні  скелі,  розлогими  вітами  розтікались  ріки,  я  бачила  зелені  луки  і  густі  ліси.  Я  летіла  над  усією  цією  красою  і  не  відчувала  нічого,  окрім  безмежного  щастя.  Тоді  у  моїй  душі  ще  не  встигло  погаснути  світло.  Я  підлетіла  до  величезного  екрану  і  низький  чоловічий  голос  сказав  мені:  «Дивись  на  екран,  дитинко!  Зараз  ми  дізнаємось  про  усі  твої  гріхи!»  І  на  екрані,  немов  художній  фільм,  хтось  увімкнув  історію  мого  життя.  Від  самого  народження  і  до  моменту  смерті.  Я  побачила  усі  свої  дитячі  гріхи:  як  обманювала  маму,  як  перекладала  свою  вину  на  маленьку  сестричку,  як  ображала  сусідських  дітей.  Гріхів  було  мало,  але  кожен  з  них  боляче  ранив  мене.  Дивлячись  на  свої  негативні  вчинки  я  відчувала  покаяння  і  сором.  Я  плакала,  не  розуміючи,  як  могла  робити  такі  речі.  Все  той  же  низький  чоловічий  голос  знову  заговорив  зі  мною.  «Повертайся  назад,  дитинко!  Твоя  дорога  ще  не  завершена!»  І  я  прокинулась.  Заревана  і  перелякана.  

І  тільки  зараз,  пролітаючи  над  усе  тією  ж  місцевістю,  я  оцінювала  масштаби  перемін  у  глибині  моєї  душі  впродовж  останніх  вісімнадцяти  років.  Ріки  переросли  в  океан.  Гори  стали  вищі  та  скелясті.  Ліси  густіші  і  такі  дрімучі,  що  згори  виднілися  величезними  темними  плямами.  А  на  тому  місці,  де  колись  зеленіло  смарагдове  поле,  чорним  ворожим  оком  впивалася  в  небо  величезна  прірва.  Саме  її  мені  необхідно  було  заповнити,  інакше  я  ніколи  не  перейду  на  іншу  сторону…




6.
Що  чекало  мене  на  іншій  стороні?  Чому  цей  міст  був  таким  необхідним?  Як  заповнити  прірву?  
Я  сиділа  на  березі  свого  океану  і  бездумно  вглядалася  в  даль.  Сльози.  Скільки  сліз  за  такий  короткий  період  часу.  Ще  трохи,  і  вони  затоплять  усю  сушу  на  дні  моєї  душі.  Вони  поглинуть  гори  знищених  думок,  дрімучі  ліси  моїх  почуттів,  прірву  моїх  сумнівів.  І  опора  під  ногами  назавжди  упокоїться  під  важким  тягарем  тисяч  тон  солоної  води.  
Цього  не  можна  було  допустити.
Я  підвелась  і  повільно  попрямувала  в  той  бік,  де  мене  чекала  моя  прірва.  Божевільна  ідея  сяйнула  у  голові  і  запалила  ще  одну  яскраву  зірку…


Швидка  неслась  по  головній  вулиці  міста,  час  від  часу  сигналячи  незграбним  водіям.  Я  довго  не  могла  прийти  до  тями.  Повіки,  немов  налиті  свинцем,  відмовлялись  підніматись.  Я  не  розуміла,  що  відбувається  і  чому  у  повітрі  застиг  в’їдливий  запах  нашатирного  спирту.  Молода  медсестра  намагалась  ввести  мені  у  вену  якусь  червону  рідину.  Я  повернулась.  Світ  несамовито  крутився  навколо  своєї  осі.  Хотілось  блювати  і  сміятись.  Якого  біса  я  знову  тут?  Це  вже  просто  якийсь  анекдот.  Я  щойно  знайшла  вихід  –і  на  тобі:  якась  роззява  штрикає  мою  руку  товстелецькою  голкою,  уже  втретє  не  потрапляючи  у  вену.  Я  спробувала  підвестись:
- Що  сталось?  
- Ви  втратили  свідомість.  Посеред  парку.  
- Куди  ви  мене  везете?  
- В  лікарню,  звісно.  Ви  маєте  кому  зателефонувати?  
- Ні.
- Хтось  може  за  вами  приїхати?
- Ні!
- Ви  зовсім  одна?
- Ні.
- Я  не  розумію.
- А  вам  і  не  треба  розуміти.  Відпустіть  мене.
- Що  ви?  Не  можна.  Ваш  тиск.  Він  ледь  відчутний.  Навіть  у  трупів  тиск  вищий.
- Ви  впевнені  у  цьому?
- Це  був  жарт.
- Ви  впевнені  в  цьому?

Я  стомилась  від  дискусії.  В  голові  ще  паморочилось  і  настирливо  дзвеніло.  Я  мала  терміново  повернутись.  Але  як?  
-  У  вас  є  хлороформ?  
-  Є.
-  Покажіть.
-  Навіщо  вам  хлороформ?
-  Ніколи  не  бачила.
-  Це  вас  заспокоїть?
-  Ще  й  як.
-  Ось.  Дивіться…  Що  ви  робите?  Не  вдих…


Я  стою  на  краю  прірви.  Вітер  несамовито  тріпоче  моє  розпущене  волосся.  Я  знаю  відповідь,  та  не  знаю  -    як  вчинити  задумане.  Треба  все  розкласти  по  поличкам…

7.

Звідки  беруться  сумніви?  Що  породжує  їх?
Думки!
Навколо  мене  височіли  скелі  розбитих  думок.  Саме  ці  думки  і  стали  причиною  появи  моєї  прірви.  
Безглузді  думки.  Дурні  думки.  Приречені  думки.  Боязливі  думки.  
Скелі  росли,  прірва  глибшала.  Я  породила  її  своїми  думками.  
Приречені  думки.
Я  не  вірила  у  те,  про  що  думала.  Я  не  думала  про  те,  у  що  вірила.  Я  усе  переплутала.  Мій  світ  перевернувся  з  ніг  на  голову.  Своїми  думками  я  вирила  не  просто  прірву,  а  могилу.  Могилу  для    мрій,  цілей,  для  віри  в  переміни.  Я  орудувала  своїми  думками  як  лопатою,  а  наточив  її  страх.  Страх  –  як  узагальнення.  І  думки  –  як  складова.  
-  Я  хочу  засипати  прірву  камінням  своїх  розбитих  думок!
-    Ти  хочеш  знищити  скелі  на  дні  своєї  душі?
-  Я  ніколи  не  любила  скелі.  Вони  мертві.  Відмерлі  рештки  варто  похоронити  на  дні  прірви  моїх  сумнівів.
-  Ти  впевнена,  що  саме  захороненням  своїх  негативних  думок  зможеш  повернути  світло  надії?
-  Я  впевнена.  У  мене  немає  інших  варіантів.
-  Я  вітаю  тебе.  Вони  не  помилились  у  виборі.  Ти  вирішила  задачу.
Раптом  мій  світ  почав  трястись.  Скелі  розколювались.  Величезне  каміння  засипало  прірву,  стікаючись  моторошними  лавинами  з  усіх  закутків  моєї  душі.
Я  парила  у  небі  і  спостерігала  за  апокаліпсисом.  Мій  Всесвіт  руйнувався,  а  я  –  його  творець  –  просто  дивилась  з  висоти,  з  болем  у  серці  приймаючи  радикальні  переміни.  Я  не  очистилась.  Я  відчувала,  що  так  і  не  змогла  повністю  повірити  у  себе.  Мені  не  вдалось  знищити  усі  скелі.  Але  прірва  була  заповнена  настільки,  аби  можна  було  перейти  на  інший  бік.
-  Що  на  іншому  боці?
-  Найпотаємніші  глибини.
-  Невже  це  так  важливо?
-  Це  більше,  ніж  важливо.  Це  те,  заради  чого  існує  кожен  Всесвіт.  Це  пізнання  найтаємничіших  глибин  мудрості.
-  Невже  усі  відповіді  в  нас  самих?
-  Хто  дістається  глибин  своєї  підсвідомості,  хто  занурюється  у  свій  Всесвіт  і  уміє  бачити  й  слухати  –  тому  відкривається  сама  сутність  усього  прийдешнього.
-  Сутність  усього  прийдешнього…  Виходить,  кожна  людина  –  володар  свого  Всесвіту.  І  кожна  людина  –  творець  своєї  долі.  І  сутність  усього  прийдешнього  тут,  на  дні  душі,  у  кожному  з  нас…
-  Мало  хто  розуміє  це.  Мало  кому  вони  відкривають  ці  знання.
-  Вони?  
-  Вони  вдихнули  цнотливий  макет  Всесвіту  у  кожного  із  нас  по  подобі  Одного  Єдиного  Абсолюту.  Всесвіт  –  поняття  безкінечне.  Він  не  має  початку  і  кінця,  тому  що  його  продовження  відображене  у  кожній  клітині,  живій  істоті,  планеті,  Галактиці.  Між  елементарною  часткою  та  усім  Всесвітом  жодної  різниці.  Елементарна  частка  є  складовою  Всесвіту  і  водночас  його  точною  копією.  Ось  чому  він  безмежний.
-  Хто  Вони?
-  У  них  немає  імені  і  в  той  же  час  мільярди  імен.  У  них  немає  тіла,  і  в  той  же  час  їх  відображення  у  всьому  існуючому.  Вони  не  мають  початку  і  кінця.  Вони  безсмертні,  бо  вмирають  щодня  і  воскрешають  знов.
-  Це  енергія?
-  Енергія.  Надтонка  матерія  енергетичних  розрядів.
-  Це  саме  ті  знання,  що  приховані  на  тій  стороні  прірви?
-  Лише  незначна  частина.


Я  знову  відчувала  в’їдливий  запах  нашатирю.
-  Це  ви  що  собі  таке  вигадали?  
-  Вибачте,  я  не  знала.
-  Як  не  знали?  Ви  не  знали,  що  від  хлороформу  свідомість  вимикається?  Ви  що  –  фільмів  не  дивились?
-  У  мене  немає  телевізору.
Я  була  уже  в  лікарні.  Я  лежала  на  кушетці  і  якийсь  сивуватий  дядько  –  лікар  у  величезних  окулярах  пильно  вглядався  в  мої  зіниці,  пальцями  відтягуючи  в  різні  сторони  повіки.
-  Ви  потрапляли  в  аварії?
-  Ні.
-  У  вас  бували  травми  голови?
-  Ні.
-  Струси?
-  Ні.
-  Ви  лікувались  у  психіатричних  чи  невропатологічних  відділеннях?
-  Ні.
-  Голова  болить  часто?
-  Ні.
-  Як  ви  себе  зараз  почуваєте?
-  Чудово.  Я  можу  іти?
-  Ми  не  маємо  права  відпускати  вас  в  такому  стані.  Низький  тиск.  Носова  кровотеча.  Скидається  на  важку  травму  голови.
-  У  мене  не  було  ніяких  травм.
Медсестра  здивовано  поглянула  на  мене,  мов  на  божевільну  і  простягла  дядечці  –  лікарю  медичну  картку.
- Шановна!  Так  ви  ж  півроку  тому  розбились  у  ліфті!  А  ось  і  діагноз:  тра…


Я  знову  сиділа  на  березі  свого  океану  і  вдивлялась  у  його  неосяжну  далечінь.  Мені  було  добре.  І  спокійно.  І  затишно.
-  Я  не  хочу  повертатись.  Не  повертайте  мене.
-  Так  не  можна.  У  тебе  інша  мета.
-  Яка?
-  Дійти  до  фіналу.
-  Я  стомилась  боротись.  
-  Ти  маєш  розказати  усім.
-  Мене  ніхто  не  стане  слухати.  Мій  діагноз  говорить  сам  за  себе.  Кому  цікаві  думки  шибанутої?  
-  Забій  головного  мозку  –  це  ще  не  божевілля.  Крім  того,  мозок  тут  взагалі  до  уваги  не  приймається.  Слухай  серце.  Воно  постійно  з  тобою  розмовляє.  Особливо  в  найважчі  хвилини.
-  Я  не  хочу  назад.
-  Ти  мусиш.  Ти  повинна  покинути  свій  внутрішній  світ  і  навчитись  жити  у  зовнішньому.  Ти  можеш  повертатися  сюди,  сидіти  на  березі  свого  океану  і  вдивлятись  у  його  неосяжну  далечінь.  Ти  можеш  задавати  запитання  і  отримувати  відповіді,  але  залишатись  на  довго  наодинці  за  своїм  світом    -  неприпустимо.  Твоя  мета  ще  не  осягнена.  Головне  –  тепер  ти  умієш  знаходити  двері.
За  моєю  спиною  ніби  упало  щось  величезне  і  важке.  Я  озирнулась.  Це  був  ліфт.  Його  двері  відчинились  і  сліпуче  світло  осяяло  усю  глибину  моєї  душі.  
- Іди.  Час  повертатись.
І  я  пішла.  Я  покинула  свій  внутрішній  світ.  Ліфт  стрімко  нісся  крізь  галактики,  час  від  часу  потрапляючи  у  метеоритні  дощі  та  минаючи  чорні  діри.  Раптом  все  стихло.  Світло  погасло.  В  абсолютній  темряві  я  спробувала  знайти  кнопку.  Двері  відчинились…
Кушетка.  
Дядечко  –  лікар.  
Перелякана  медсестра.  
Запах  нашатирного  спирту…
                                                                                                                                                                                                                                                   (опубліковано  в  журналі  "Дніпро"  у  2012  році.)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462872
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.11.2013
автор: Koricсa