Я назустріч ішла тобі,
що так любить дощ.
Зігрівала, веселі іскри в очах плекала…
І в хатині,
й в безмежному просторі сивих площ,
Все смішила,
розраджувала теплом,
і звала
В височінь, де небесних основ – ключі,
В далечінь, що в минулім радістю озоветься.
Ясні зорі в вінки заквітчувала вночі,
Дарувала вогонь, викрешуючи із серця…
Та байдужий ти до дарунків, до слів моїх…
Не торкає сонячний промінь твого захмар’я.
Ти змирився з усім.
Зачаївся.
Заснув.
Застиг.
І в твій світ дощовий ступати мені – намарно…
Ти осінній. А я – осяйна весна.
Не займай,
Не руш мене холодком туманним…
Та колись
ти воскреснеш сам.
Прощай!
Хай прийде ВОНА.
Та, що дощ прожене
Всесильним своїм коханням.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462770
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.11.2013
автор: Ірина Лівобережна