В тому таксі я відчула, що Юра чужий. Чому ? Не знаю. Дивилася в його очі і бачила лише два блискучі кружечки, що нічим для мене не світили: ні теплом, ні любов'ю і навіть не зацікавленістю. Лише дивні обійми, такі теплі і такі чужі. Руки , що здається гріли тіло, та не душу. . .
"Не моє це,Господи",— думала я. "Але не накручуй себе ,Божена.Хай буде так як має бути".
Забуваючи, що все моє в моїх руках я подумала, що нехай усе піде на "самотьок". Так роблять слабаки.Так,я хотіла собі дозволити бути слабкою.Але не того я обрала для цієї ніші. Він не той, з котрим можна собі дозволяти бути слабкою. Він просто не той...
Ми приїхали до мене. Я була рада цьому гостеві. Я пригостила його своєю фірмовою кавою з корицею. Посиділи ,похлебтали теплого, посмакували солодощами.Приємно було його годувати, а йому сподобалося (здається) частувати мене.
Пішли в мою кімнату, вмостилися. Про щось заговорилися.Здається про його творчість говорили...
ЗАйшов у ВК.
Я просто дивилася на нього.Мені не потрібна була його увага, не потрібно було нічого.Я просто спостерігала за ним як кішка за своєю здобиччю. Дивне порівняння,але я себе відчула хижачкою. А потім мені на мить здалося,що це божевілля.
Він злапав мій погляд на собі. Закрив ноут.
Наближається...цілує.
(Боже, я на небі? Поясни мені , чи сміятися, чи плакати? )
Де починається правда, а де починається брехня не знаю. Границі такі гнучкі чи то ламкі. Хтось постійно має бути поруч, але не "ти".
(Не ти ,Юра, маєш бути зі мною.) Я розуміла це, але хотілося відчувати, що я та, яка потрібна йому. Він неначе неміг наїстися і напитися мною.
"Вимкни свтло"- раптом він.
"Для чого ?"- злякано я.
— Ти боїшся темряви?
— Трішки...( я не знаю як реагувати, я ж то знаю для чого це "вимкнення світла")
— Але ж я з тобою...
— Ну гаразд....
Вимкнула...а з вікна.(Господи бачили б ви тільки) Як з вікна красиво сипалося світло того місяця, того, що о повні.
Магія,це магія.Але хто зачарував нас із тобою,Юро (подумала я просебе).
Його цілунки опускаються все нижче й нижче, стає все тепліше, стає все солодше ,але...(ніііі,думаю я, не так все має бути).
— Що ти робиш?
— А що я роблю?
— Ні ну що ти робиш? Ти думаєш , що зможеш мене зараз тут так просто трахнути? ( зі страхом й обуренням запитую)
— А для чого тоді я тут?
— Ха-ха-ха( сміх,що наче розривав усе моє єство зсередини , він був щирим і таким відчайдушним, таким істеричним наче якась патологія)
ТИ подумав,що я...
Пхаха, це ж, . . .Х_Х
— Все заспокойся, я зрозумів, усе нормально...( обіймає,цілує в шию)
Давай просто полежимо ...
Ні, ми так і не змогли просто пролежати більше ніж 15 хвилин, точніше він не міг. Він просто мусив обійняти, легко зачепити своїми губами мої повіки, щоки, вуста, руки.
Яка дівчина встоїть, подумала :" А що я втрачаю, я нікому не зраджуЮ, я нікому не роблю боляче, я заслуговую на моменти, котрі варто прожити в своє задоволення".
Так. Сталося те, що мало статися. Стільки задоволння я не отримувала мабуть від свого колишнього за всі рази разом взяті (дивно, що навіть під час цього я його згадала,ха-ха-ха, дожилася ...)
Вночі ми не спали.Пролежали дивлячись один на одного.Наче нерозумні діти , які не усвідомлюють, що це з ними твориться.
Цей юнак , ладен був ноги мені цілувати ( і він їх справді цілував). Я не знала,що так буває. Ми чужі. А та уся ніжність із середини, те прагнення любитися, це все накопичувалося у ньому, і тепер , це все було подаровано мені, одній. Нікому іншому, — мені.
Ми пролежали до ранку, розмовляючи про життя і душевні побажання кожного з нас ,але наче про одну душу, одне велике спільне бжання. Ми розуміли один одного. А можливо це я розуміла, а він просто мовчки вдивлявся в мене, наче хотів пронизати наскрізь своїм поглядом. наче шукав щось у погляді, у посмішках, у закусаній нижній губі, у піднятих ( в подиві) бровах. Наче я була світлом в кінці тунелю, на яке він дивився і не вірив!
Був секс і під ранок. Пориву зсередини не зменшилося ( у нього).Здавалося цей хлопець -вампір...
— Юра пусти мене (хахах)
— Не пущу! Куди ?
— (всміхаюся,цілую, вислизаю з його рук)
Я встала сонна і голодна, пішла на кухню. Розігріла сніданок ( пельмешки). Він їх дуже любить ( як виявилося по шаленому крику "О-о-о, пєльмєєєнііі").Ха-ха-ах-ха.
Нам пощастило побачити як сонце встає над головою. Сніданок був феєричним.
Я вважала,що він піде, поснідавши. Але ж ні. Він вагався. Наче велася боротьба в його душі.
А як було , мені? А я просто зі спокоєм і цікавістю, читала "цей бій" у його погляді та міміці. У його ривких жестах рук, у його шаленстві і спокої водночас.
Ах-х-х. Це життя— таке шаленство .
— Я в душ, не скучай.
— Угумс.(Ці оченята так дивлися на мене, ніби оченята бездомного цуцика, такі милі...немовби просили " не покидай мене")
Повертаюся.
Валяється.
Підходжу нишком (думала може задрімав), а тут він мене валить на себе.
Хм...пишу і хочу на хвильку повернутися до тих пестощів. Хочу повернути ту мить, за яку осуджуватимуть, але яка мені подарує краплину світла. Нехай це було "штучне світло", оманливе, я ходила по гранях, але ці грані мене заколисували у солодкім сплетінні почуттів.
Ми проспали разом увесь ранок до обіду. Просиналися час від часу, дивилися мовчки один на одного, лише інколи прослизувало з його уст легеньке "мурчання".
—М-м-м-рр.(І притулить, і притисне до себе, і поцілує, і за душу цапне. . .)
Ні, я не закохалася. Це просто було те, чого я прагнула давно, чого мені не вистачало.
Будильник.
— О-о-о..ні-і-і.
—ЩО?
— Я маю йти на пру, на 4-ту пару.
— А мож не підеш,Юр, а? Ти й так не був на захисті курсача,хіба є щось важливіше?
— Ні, я мушу йти. Бо я в того викладача ніколи не відроблю, і стипендії позбудуся.
— Ну йди.
— М-м-м (як це кумедно і мило водночас) ходи до мене!
Хм... Я провела його. Пояснила як пройти до зупинки. Запитала...
— Тебе провести?
— Ні, що ти будеш йти на холодну вулицю , в душі нещодавно була.
— Ну як знаєш:)
— Я подзвоню!
—Добре (" хоча не варто" , подумала собі, й так забудеш)
З посмішкою провела до дверей.
Цілує, наче на прощання. (А чому наче?)
То був поцілунок прощання й дяки водночас.
Боже, мені соромно. Колись я могла за таке осудити, а тепер і сама вляпалася в подібну історію.
День згасає потроху. Небо тьмяніє. Довкола сіріє.
Дзвенить телефон ( я в надії підриваюся, можливо Юра, хоча ні,зарано,якщо б це був він).
Ні не Юра, це Райка.
—Привіт,як там?
— Усе супер!
— Ви переспали?
— хах, так! Але я не планувала, все само собою.
— Ого, ти молодець! Правильно!
Дивна вона. А в принципі,вона просто віднеслася з розумінням. Вона ж то встигла хлебнути з моїх розповідей гіркоти "житія моєго".
— А знаєш у мене новина.
— Вау! Яка (радісно я)
— А у нашої Уляськи цієї ночі тато розбився в автокатастрофі..Насмерть!
(насмерть-насмерть-насмерть . ..)
— От тобі маєш. Чари розвіялися...
Цей день -для неї стане "вічним святом".
Шкода її. Треба їй написати, подзвонити. Не можна саму залишати.
— Так, ти права. А ми всі в універі сиділи разом ривіли.
Хах. Шикарна підтримка. Вони сиділи ривіли. Це не правильно,на мою думку. Треба було просто за руку взяти, шматок тепла їй дати, а не води доливати.. Треба було поділити своєї сили,щоб трималася, але ...вже.
Юра не телефонував. Я переймалася, а потім подумала, що він мені насправді не потрібен. І воно дійсно так є!
Я зайшла на його сторінку у ВК. Полазила по друзях у пошуках Деньчика - соліста їх групи. Думала може хоч десь у нього є репости на їхню групу.
Але (знову це "але") я натрапила на якусь аву там де Юра в обнімку з якоюсь дівчиною. (подумала ,що сестра. Та дивно,він про сестер не розповідав,а лише про братів). Елементарна цікавість мене просто примусила глянути. Заходжу. А у неї на стіні купа його фотографій( ого фанатка).
СП - зустрічається з Юрою . . .
Ха-ха-а....
Ви серйозно?
Це вже смішно!
Але ж можна було сказати мені. Якби знала, ніколи б не дозволила...Хоча я навіть не памятаю чи питала.
Зайшла на її аск. Написала,що "зрадили тебе дівчино".
Не повірила. Так я і думала. Я теж не вірила....коли мені зраджували.
Як багато зрад довкола мене оточує. Наче карма...
Ось тобі і чари... Магія - туман, що рано чи пізно розвіюється. Не варто з нею гратися.
Я вирішила: зателефоную йому. Запитаю, чому ж він не думає головою, для чого зраджує. Мені насправді було обідно за ту дівчину (Оксану) , і совісно перед нею, бо якби знала, чесне слово, якби знала то ніколи б!
Невірний номер.Ха-ха-ха. як все успішно продумано.Знадчить не вперше(подумала собі).
Сонце сідає, більше немає куди йти як до тієї кімнати...де темна ніч малювала знаки "світло вдома не виключай" і "хтось піде непомітно так".
Кіно та й годі. Хотіла? Маєш!
Правда — думки матеарелізуются. Але ж я й подумати не могла....Тепер страшно думати хоч щось.
Я вирішила не атакувати більше телефон.
Написала :
Хахахах, ловко ти:) На два фронти ! Нє ну ти то похуїст, це я вже знаю.Але бля, зраджувати дівчині, це якось по дибільному,по блядськи, не по мужски! Бабнік:) Ладно, мене ти не знаєш, переді мною не совісно.А от Оксані як ти у очі дивитимешся? Хоча чого це я, ти ж похуїст хренов.
18.11.13
Прочитано. Не відписано.
Знала, що так буде.
Вирішила.
Напишу про це.
Зроблю певні висновки. І житиму своїм життям.
А що ж і ще залишається . . .
Цигарка,кава (як "ванілька"). Впасти б десь або лягти.
Губи його зовсім й не хочу чекати, злість заливає думки, насупила брови-мости.
Усе. Кіно завершено
Титри...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462460
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.11.2013
автор: Божена Гетьманчук