Тоді також листки збивав дощами,
Сумний, немов без серця, листопад,
Я перед гробом, вмита вся зльозами,
Прощала маму, в Божий сонцепад.
Число сімнадцять, стало вічним сумом,
Того тепла вже в серце не верну,
Лиш спогади пливуть постійним шумом,
Дощем змиває із душі весну.
О, мамо, мамо! Звідки виглядати,
З якої хмари ти дощем впадеш?
Я буду поміж квітами шукати,
Пізнаю! Незабудкою зійдеш!
Візьму у серце ніжну пелюстину,
Росою вкрию ,замолю вітри.
Горітиму, чекатиму на днину-
Той сонцепад ,куди пішла і ти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461489
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.11.2013
автор: горлиця