Весілля

 —  Поїхав  якось  дід  мого  діда  на  ярмарок.  У  старовину  більше  їздили  волами,  орали  волами,  перевозили  все  волами,  бо  мало  в  кого  були  коні.  Отож  і  прадід  теж  поїхав  волами  на  ярмарок.  Хоч  і  виїхав  зарання  та  воли  все  одно  швидко  не  ходять,  тому  і  приїхав  під  кінець  торгів,  а  тут  ще  зустрів  кума,  плюнув  на  все  (який  там  вже  ярмарок?)  та  пішов  з  ним  у  шинок.  Випили  добряче,  незчувся  дід,  як  і  стемніло,  а  повертатися  додому  все-таки  потрібно.  Навкруги  ніч  уже,  а  коротка  дорога,  як  на  зло,  через  ліс  лежить.  Що  робити?  Треба  їхати,  де  ж  діватися?  Перехрестився  дід,  рушив  через  ліс.  Коли  це  наздоганяє  його  карета  весільна.  Воно  хоч  і  темінь  безпросвітна,  але  було  добре  видно,  що  коні  в  квітах  і  в  стрічках,  і  коні  такі  добрі,  аж  іскри  з  них  сиплються!  За  каретою  бричка,  іще  одна,  на  них  люди  сидять,  співають  пісень  весільних,  гарно  вдягнені.
―  Агов!  Чоловіче,  ти  куди  їдеш?  У  Розкошівку?  Ми  теж,  поїхали  з  нами.
―  А,  в  кого  ж  там  весілля?
 Йому  відповіли,  а  дід  думає  про  себе:  «Як  це  може  гуляти  весілля,  коли  сватання  не  було?».  На  підводі,  що  їхала  останньою,  ніби  думки  прочитали,  кричать  до  нього,  так  ніби  вони  все  життя  знають  один  одного.
―  Та  посватали,  заразом  і  весілля  відгуляємо,  щоб  не  тратитись  зайвий  раз.  Поїхали,  Степане,  ти  ж  туди  їдеш?
Дід  думає,  хоч  і  не  впізнає  нікого:  «Свої  люди,  раз  знають  мене.  Чому  і  не  поїхати,  веселіше  буде».
―  Ну,  гайда,  якщо  нам  по  дорозі  –  тільки-но  він  проказав,  що  тут  зчинилося:  музики  заграли  веселіше,  як  зашумить  ліс,  тільки  гілки  летять,  вітер  такий  зчинився,  що  аж  гуде  вгорі,  воли  побігли,  мов  коні.  Дід  у  віз  вчепився  з  переляку,  очі  замружив,  відразу  тверезим  зробився,  неначе  вони  з  кумом  нічого  і  не  пили  в  шинку.  Відкрив  очі  уже  тоді,  як  воли  стали.  Оглядівся  навкруги  і  бачить,  що  поляна  серед  лісу  якась  незнайома,  хоч  він  ліс,  через  котрий  йому  потрібно  було  їхати  додому,  вздовж  і  впоперек  знає.
«Куди  це  мене  чорт  заніс?»  –  подумав  і  сам  злякався  того,  що  подумав:  «Свят,  свят,  свят»  –  нишком  перехрестився,  оглядаючи  поляну.
 Бачить,  а  на  ній  столи  стоять,  скатерками  білими  застелені,  наїдків  та  напитків  повні.  За  столами  на  лавах  люди  сидять.  П’ють  самогон,  пісень  співають,  сміються,  жартують  між  собою.  Роздивився  мій  дід,  що  молоді  за  столом  сидять,  як  і  повинно  бути  на  весіллі.  Чує,  як  гукають  йому,  що  мовляв,  іди  до  нас  за  стіл,  чого  на  возі  сидиш?  Аж  тут  місяць  виплив  із-за  хмар  та  й  освітив  усіх,  хто  за  столом  сидів,  отоді  мій  дід  і  побачив,  що  він  нікого  не  знає  на  тому  весіллі,  окрім  молодого.  А,  де  його  батько?  Де  мати?  Та  й  якось  моторошно  діду  стало,  дивлячись  на  те  гуляння,  чомусь  мороз  пішов  попід  шкірою,  так  йому  не  затишно  зробилося  на  душі.  Яке  там  уже  гуляння?  А  йому  знову  гукають:  «Агов,  чоловіче,  іди  до  нас,  за  стіл».
―  Іду,  іду  –  відказав,  роблячи  вигляд,  ніби  він  віжки  розплутує,  аби  час  потягнути.
―  Ану,  хлопці,  підіть  допоможіть  діду  з  воза  злізти,  що  він  там  вовтузиться!  –  гукнув  старший  двом  молодикам.  Ті  вже  майже  підійшли,  дід  сидить  не  живий  не  мертвий,  сам  не  знає,  чому  все  «Отче  наш»  шепоче,  коли  раптом  всі  затихли,  зупинилися  і  ті  двоє.  І  тут  дід  почув,  як  десь  далеко-далеко  пролунало:  «Кукуріку-ку-ку!».  Невідомий  страх  ,  що  опанував  його  єством,  раптом  зник,  він  аж  перехрестився,  сердешний:  «Ну  слава  тобі,  Господи!».
І  тут  таке  зчинилося:  скрегіт  зубів,  крик,  стогін,  неначе  ураган  налетів  на  той  ліс,  бо  гілляки  затріщали,  листя  полетіло.  Дід  припав  до  воза  ще  дужче,  «Отче  наш»  тільки  шепоче,  підняв  голову,  як  уже  все  стихло.  Дивиться,  а  перед  ним  гниле  болото,  тобто  трясовина,  воли  тому  і  не  пішли  далі.  Замість  столів  лежать  кучки  болотні,  купина,  а  на  них  кістки  з  тварин,  кістяки  кінських  ніг  і  копт  та  ратиці  коров’ячі.  Побачив  він  це  все  та  давай  тікати  звідти,  а  куди  їхати  не  знає…  Спасибі,  що  воли  вивезли  з  того  поганого  місця.  Воли  –  була  розумна  худоба,  назад  дорогу  завжди  знайдуть.
 Приїхав  додому,  а  в  селі  крик,  плач  –  парубок  повісився    вночі,  саме  той,  у  якого  мій  дід  був  на  «весіллі».  Дід  про  себе  подумав:  «А  хто  ж  тоді  була  молода?»
 Потім  дізнався,  що  через  три  села  від  їхнього,  дівка  втопилася  в  ту  саму  ніч,  що  парубок  повісився.  Балакали  в  селі,  що  з  якимось  парубком  гуляла,  завагітніла,  а  він  не  взяв  її  за  себе  заміж,  відмовився,  отож,  мовляв,  від  сорому  і  вкоротила  собі  віку.  У  старовину  стати  покриткою  вважалося  великим  гріхом.  Батько  міг  вбити  таку  дочку  або  з  дому  вигнати,  проклясти,  відмовитися,  навіть  з  села  виганяли,  але  життя  собі  вкорочувати  теж  великим  гріхом  було  і  тепер  так  залишилось.  Яке  не  є  важким  життя,  а  його  потрібно  прожити,  бо  це  дарунок  від  Бога.




адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461375
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.11.2013
автор: Ольга Сільчук