Усілася опеньком на осонні,
Старечі вигріваючи кістки.
І горобці лякливо-невгамовні
Збирали крихти з щедрої руки.
Вглядались очі стомлено бездонні
У лазурит небес, мов у віки.
Пішла б за обрій—не тримають ноги,
Злетіла б в небо— крил іще нема.
Ведуть додому, кажуть, всі дороги,
Діток багато, а вона сама.
І виглядає мати до знемоги,
Втирає гірко сльози крадькома.
Милує око осені бароко.
Зажура доторкнулася села.
І телефон озветься ненароком
«Ми не приїдем знов. Усе. Діла…»
Вона без допомоги вже ні кроку,
Але для них би й душу віддала.
Без докору всміхнулась сумовито.
Впустила крихти з кволої руки.
Пішла за обрій, сонечком залитий,
Мов крила тріпотіли рушники.
На покуті ридало стигле жито.
Голубками злітались діточки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461169
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 17.11.2013
автор: Олена Іськова-Миклащук