1.
У задимленому вранішньому сонці, було видно її сльози. Чисті прозорі сльози. Вона була молода, гаряча, її тіло ніби розпирало бажанням. Напів зірвана сукня, біла прозора, довга, та така зваблива. Гарячі руді кучері так і світились на фоні білого, як сметана тіла. Вона йшла полем. Навкруги лише скирди сіна. Одна, заплакана, вразлива настільки, що здавалось би навіть вітер затронувши її стан вагомо черпає сили. Порізані від стерні ноги не давали дівчині спокійно йти, вона легенько накульгувала. Очі в неї такі сумні, байдужі. Здавалось би, що в цих двох маленьких коричневих краплинах немає ні трохи бажання рухатись далі, але вона йшла. Не дивлячись ні на що, біль пронизувала її тіло з кожним кроком, а що вже казати про душевний стан. Думки заняті лиш спогадами, спогадами про цю ніч...найнезабутнішу ніч в її житті. О, якби ж хоч якось можна було це, викину ти з голови. Здавалось, що з життям покінчено. Все що буде далі – це один день...день, після... Всі рідні, друзі, батьки забулись. В її житті більше не існує нікого. Хоча...життя, чи можна це назвати життям. Ця ніч перевернула її погляди повністю, розчарування, байдужість, ось, що прийшло на зміну сподіванням і мріям. Наскільки було все на поверхні, людська похать, злість, жорстокість, тільки це залишилось в нашому світі. Немає нічого...лише порожнеча.
Марія йшла полем, не розуміючи навіть куди, і для чого. Вона не бачила крізь сльози нічого. Навіть не відчувала, як вони заливають її обличчя, і видимий простір. Те що зробили з нею цієї ночі ніяк не вкладалось в голові, чи може вона вже змирилась. Дівчині почало здаватись, що в її житті більше нічого і не було, тільки це. Все стало таким не важливим. Закриваючи очі, вона бачила лиш вспітнілі, бридкі чоловічі обличчя. Здавалось, що їхні голоса, ще й досі лунають десь поблизу. Від цього аж здригалось тіло. Але не було вже ні страху, ні надії. Вона відчувала тільки пронизливий біль, і холод. Цей бридкий холод, від якого зводило ноги, не відчувалось навіть сонця, гарячої пекельної спеки. Думки...мучили думки. Хотілось впасти, і більше не вставати, ніколи, забутись, і не думати ні про що. Було не ясно, де в цієї тендітної, на вигляд слабкої дівчини стало стільки сили ще піднятись, кудись бігти, в світ за очі. Не полишала думка, що вони ще десь близько, і просто насмішливо спостерігають, як нещасна безглуздо старається знайти порятунку. Мабуть це і давало сили далі йти, відчуття на собі поглядів цих виродків штовхало бігти, втікати, рятуватись, от тільки не ясно для чого, і куди.
Зараз би дощу, щоб хоч якось змити з себе весь цей бруд. Або, щоб хоть пробудитись, зрозуміти де я, що зі мною. Можливо це сон. Страшний кошмар від якого так застерігала мама. Мама, чому ж я тоді її не послухала. Чому така підліткова самовпевненість завжди домінувала. Куди далі, як протриматись, як просто не впасти в нікуди. Перебороти бажання зникнути. Дощу, або хоть річечку, маленький струмочок...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458087
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.11.2013
автор: Масявка_Я