Безкрайній луг, так радує мій зір,
Що аж душа, співає наче п’яна,
І віднайшлася в розумі моїм,
Одна історія, забута, та цікава.
Одного разу, у моїй країні,
Коли сади весною зацвіли,
Я вийшов на простори України,
Якими ж вони рідними були.
І під сосновим лісом, недалеко,
Тихесенько, там де блищить вода,
Якось казково, і до волі легко,
Втамовували спрагу два коня.
Він був великим, грива розвівалась,
Як парус на морському кораблі,
Вона ж, в його могутності купалась,
І тільки очі в них були сумні.
Чому, подумав я у цю хвилину,
Вони ж, як вітер, що летить в поля,
У волі проживаючи годину,
Краще, ніж в рабстві все своє життя.
Їхнє кохання, бачив я з далека,
Вона до нього притулялась як могла,
Хоча в той час була пекуча спека,
І навіть хмарка в небі невидна.
Мені здалось, вони чомусь тікали,
Тай зупинилися лиш на коротку мить,
І, що робити далі, ще не знали,
Тому і серце полум’ям горить.
До них, тихенько, люди підкрадались,
З мотузками, з рушницями ішли,
Як ті вовки, в безвихідь заганяли,
Щоб вирватися більше не змогли.
Накинувши мотузку їй на шию,
Забравши волю, в пекло потягли,
Він воював із ними ще годину,
Та вирватись з капкану не дали.
Він заіржав, неначе крикнув милій,
«В неволю я не дамся, краще смерть»
Зібравши у собі останні сили,
Він кинувся у річку і помер.
І на очах її бриніли сльози,
Вана рвонула, вирвалась, змогла,
В душі її не замовкали грози,
Без нього, це вже навіть не життя.
І тут вона без дум, і з чистим серцем,
За милим в воду, «Разом на завжди»
Їхнє кохання не могло померти,
Воно залишиться навічно у ріки.
Всі розійшлись, а я стояв далеко,
Ридаючи душею як дитя,
Якось казково, і доволі легко,
Вони прожили, вільно, це життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456009
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.10.2013
автор: Янкевич Віктор